—  Та щось мені мій старий телевізор більше подобався, а в цього і кольори не ті, і люди якісь товсті та присадкуваті, і голову задирати доводиться, щоб дивитися його, даремно повісили на стіну.

Цей монолог цілком у стилі моєї свекрухи Галини Олексіївни. Що не зроби, як не допоможи, що не подаруй – все одне: вислуховувати купу скиглення, невдоволення і голосінь, як їй тепер незручно і що їй зовсім не до душі.

Ми з чоловіком одружені 9 років. Усе в нас нормально і в матеріальному плані, і між собою ладнаємо. І з його мамою я дуже хотіла подружитися.

Ми живемо у квартирі, яка є моєю спадщиною, тож труднощів із боргами та кредитами не відчуваємо. Син у нас поки що теж єдиний, усе ніяк не наважимося на другого. Семену зараз 5 років, декрет у минулому, ми працюємо і заробляємо.

Мій чоловік, перед тим, як нам одружитися, жив і працював в іншому місті, де я вчилася в інституті, а як весілля зіграли, повернулися на батьківщину.

— У мене ремонт гарний, спасибі татові й мамі, – кажу чоловікові десь через 5 місяців після весілля, – а давай твоїй мамі на іменини подаруємо ремонт у вітальні й новий диван?

Чоловікові моя ідея сподобалася. Запропонували її Галині Олексіївні.

— Ой, як би було добре, давайте, спасибі, буду рада. Та мені все одно що буде і як буде! Робіть на свій смак. Я на два тижні поїду, сестру рідну відвідаю, давно кликала. Ой, та не вигадуйте, не треба мені ніякі фото скидати, як буде, так і буде!

Ми старалися, вибирали, встигали, займалися доставкою в передчутті того, як свекрусі сподобається оновлений інтер’єр, ага, зараз!

— А чому такий колір, а я хотіла червоний! – тягне з порога і продовжує в тому ж дусі, – І малюнок невиразний на стіні. Нісенітниця якась. Мені раніше більше подобалося!

Це замість “дякую”. Нічого, це ще не фінал. Тижнів зо два потім сипалися дзвінки зі скаргами на те, який незручний і жорсткий диван, як вона не може звикнути до нього.

— Тепер, – кажу чоловікові, – нехай сама пальцем покаже, що їй у подарунок! Усі нерви витріпала, хотіли як краще, називається!

Думаєте легше стало? Анітрохи. Телевізор, обраний самою свекрухою, їй не подобався, пилосос погано справлявся з пилом і шумів, телефон був незрозумілим.

Останньою краплею став наш подарунок на 60-ти річчя: ми оплатили свекрусі поїздку в санаторій, в Чорногорії.

— У жовтні – саме те, – сказала Галина Олексіївна, – мені спека протипоказана. Так що на жовтень, самий оксамитовий сезон!

Господар – пан. Оплатили путівку, переліт, відвезли в аеропорт. Дзвонила свекруха з відпочинку приблизно раз на 4 дні, все нормально в неї було, все добре. Так говорила. А по приїзду влаштувала свій звичайний концерт.

— Час прильоту незручний, жах. До санаторію в маршрутці тряслися годину. Кімната жахлива. Лікування фактично ніякого! Навіщо брали мені цю путівку, тільки змучилася так відпочивати!

До їдальні від корпусу далеко, готували погано, у місті все дорого. Погода була погана, море вже холодне! І контингент: одні матусі з дітьми і пенсіонери! Ніякого культурного відпочинку не організовували нам! Кошмар, а не подарунок на ювілей!

Тут я розвернулася і вийшла. Чоловікові потім сказала:

— Більше я нічого твоїй мамі не дарую. Ні від серця, ні на замовлення. Ні, грошей теж дарувати не буду. Раптом буде мало, багато або не в тій валюті, або не та сума! Досить подарунків, мені мої нерви дорожчі!

Обіцянки я дотримала, на Новий рік і на 8-ме березня свекруха від мене отримала – нічого. Я, втім, від неї – те ж саме.

— Ну гаразд я, – зателефонувала Галина Олексіївна з претензією, – я й не знаю, що тобі, молодій, дарувати. Але ти! Соромно сказати, невістка не привітала, квіточки не купила мамі чоловіка.

— А раптом би не вгадала з квіткою? – відповідаю, – Або у Вас алергія проявиться, або запах дратуватиме, або колір.

І поклала слухавку. Відтоді не розмовляємо.

КІНЕЦЬ.