Ми з чоловіком люди немолоді й досить багато пережили. Зустрілися, коли обом було “за 40”. Мій дорослий син жив за кордоном. Його донька теж. У мене позаду важке розлучення з тривалою судовою тяганиною за квартиру. Він “благородно” залишив житло дружині з дочкою. Обидва хотіли тихого життя і спокійної старості удвох у тихому маленькому будиночку на околиці.

З будиночком вийшло швидко. Обміняти двокімнатну квартиру на будиночок із газом, водою і невеликою ділянкою землі виявилося легко. А ось спокійне наше життя тривало строго до появи в ньому дочки чоловіка, Марини.

Одружився чоловік рано і з “величезного” кохання. Даремно всюдисущі сусіди переконували його зупинитися, бо панянка ця була вельми легкої поведінки. Але вона стала першою в його житті жінкою, від якої він почув омріяне: “Я тебе люблю”, а тому зупинити хлопця було вже неможливо. Сергій перевівся на заочне і пішов у газоелектрозварювальники. Спочатку учнем був, потім розряд дали…

До вишу він так і не повернувся. З’явилася обожнювана донька. Тільки ось дружині вона чомусь виявилася “по барабану”. Дедалі частіше Сергій після роботи заставав дружину напідпитку з подружками. А потім і “друзі” з’являтися стали…

— Що ти хочеш? Я молода і красива. Не ховати ж мені себе в чотирьох стінах тільки тому, що є тепер дитина? – говорила дружина.

Коли Марину після однієї зі спільних із матір’ю “прогулянок” схопив сонячний удар і їх відвезли в лікарню, Сергій від жаху взявся за голову.

Вдень працював, а ночами чергував у лікарні, поки мати “відпочивала” від сімейного життя. “У вільний час” відшукував у квартирі “заначки” напоїв і виливав їх в унітаз. Каже, просив, благав схаменутися, пропонував лікуватися – ні в яку. Могла тиждень протриматися, а потім знову в загул.

На розлучення він подав, коли донька в школі вчилася. Разом із донькою тоді пішли жити до його батьків. Він на заробітки став їздити, щоб сім’ю забезпечувати. Батьки онукою опікувалися. Та тільки, характер у неї видався не цукор. У матір дівчинка пішла. Вчитися не хотіла.

Бувало, збере її бабуся до школи, сукню напрасує, туфельки почистить, до школи проведе. А ввечері дзвінок: “Марини знову не було на уроках” або “Марина знову побила однокласницю”. Сильно її не карали, жаліли. Мати її ж зовсім опустилася, а потім згинула. Шукати її ніхто не став. Кому такий “скарб” потрібен!

Сяк-так закінчила донька вісім класів і в учілище на продавця пішла. А потім із хлопцем всерйоз зустрічатися стала. Хлопчина хороший, поступливий, працьовитий автослюсарем працював. Батьки його на заробітки в Польщу подалися, ось він і Марину із собою покликав.

Вони не заперечували, та й Сергій із батьками теж. Думали, може стати розсудливою, подорослішає. Та де там! По кілька місяців звісток не було. Відгукувалася, коли гроші потрібні були. Сергій “затягував пояс” і висилав. Багато не міг, але по 200 – 300 доларів періодично відправляв. Дуже вже шкодував “сироту”.

Коли ми з Сергієм разом жити стали, Марина з’явилася. Сказала, що розбіглася зі своїм хлопцем уже давно, а зараз додому виїжджає. Назавжди. Депортували її за щось. Ось тільки жити їй ніде. Дідусь із бабусею прихистити проблемну онуку відмовилися. Вихід один – до нас у дім.

Вже як чоловік умовляв мене пожаліти “сирітку”. Здалася. Гроші на квиток додому їй відіслали. Тільки потім другий “етап” почався. “Сиротинці” належало віддати найзручнішу кімнату. Тобто мою, там, де мій комп’ютер стоїть і всі мої речі. Я працюю віддалено і за натурою “жайворонок”. Чоловік – “сова”. Поки удвох жили, все чудово було. Він ночами сидить. Я  на світанку встаю. А тут спосіб життя змінювати потрібно.

Відбила територію. Чоловік заради донечки в прохідну на диван перебрався. Планшет свій їй віддав, щоб вона з подругами старими спілкуватися могла. Я стіл святковий накрила заради нової родички.

Через кілька днів Марина через інтернет почала знаходити своїх давніх знайомих. І тоді почалося! “Татодай” стало улюбленим словом. Кажучи чесно, ми хоч і не бідуємо, але живемо небагато. Чоловік усе літо курей тримав. У дворі яблука ростуть, черешні з абрикосами.

На городі кабачки, огірки, помідори. Тож на зиму я льох і морозилку забиваю ґрунтовно. Саме на це я і розраховувала, коли перед Новим роком Марина повідомляла, що новий рік зустрічатиме в подруги.

— Чудово! – сказала тоді я, – пару курочок візьмеш, фрукти з морозилки на компот, “закривачок” кілька банок.

— Ви, тітко Таня, не зрозуміли, – заперечила Марина, – продукти мені не потрібні. Ми вирішили скинутися на доставку, – і назвала суму, що дорівнює третині моєї зарплати.

— Але, Марино, – спокійно сказала я, – для нас це дорого. Ти ще не працюєш. Ми не можемо виділити таку суму.

— А я не у Вас прошу. Мені тато дасть, – твердо заявила дівчина.

— Марино, твій тато живе в моєму будинку. Бюджет у нас спільний і гроші, які ми витрачаємо теж, – пояснила я. Марина невдоволено хмикнула і грюкнула дверима.

Увечері на нас чекав скандал і нестримні ридання дорослої дівиці. Вмовляння батька не допомогли. Останнім аргументом стала погроза піти з життя. Це справило враження на Сергія. Він виклав із портмоне необхідну суму.

— Зрозумій, у неї тендітна психіка. Вона без матері виросла. Не дай Боже щось із собою зробить. А ми винуватими будемо, – переконував мене чоловік.

Зрозумівши, що шантаж минає, “істота з крихкою психікою” почала нахабніти. До весни їй “для пристойного зовнішнього вигляду” знадобилися дорогі кросівки, а до літа гроші на оновлення гардеробчика.

— Не бомжихою ж мені ходити? Так мене ні на яку роботу не візьмуть, – заявила вона батькові.

Про роботу розмова була особлива. Вона регулярно влаштовувалася працювати в магазини і так само регулярно вилітала звідти з недостачами. Батько вислуховував чергові ридання і погашав недостачі. З нашого спільного бюджету погашав, розумієте!

— Вона сирота. Я і так перед нею винен, – скаржився він мені.

А позавчора “нещасна сиротинушка” привела до мене в дім здорового чола.

— Це Артур. Він житиме зі мною, – поставила вона нас із Сергієм перед фактом.

— І на якій підставі? – поцікавилася я.

— Тітонько Таню, Ви стара жінка. Ваш син не приїде за Вами доглядати. Це доведеться робити мені. Адже я єдина спадкоємиця і господиня цього будинку. А Артур – мій чоловік, – упевнено пояснила свою позицію Марина.

Я зніяковіла від такого нахабства:

— Ну залишати цей світ я поки що не збираюся. Здоров’я нормальне. І поки я жива, господинею цього будинку залишуся я. Тож манатки в зуби і пішли звідси, – опустила на землю я “спадкоємицю”.

— Таня, Танюша, навіщо ти ображаєш Мариночку. Вона ж сирота, – традиційно зелепетав чоловік. – Ну нехай поживе хлопець із нами. Місця-то вистачить.

— Ти ж казала, що це будинок твого батька, а виявляється цієї тітки, – втрутився “наречений”.

— Ну майже мого батька. Вони вже багато років разом, – незворушно сказала панянка. – Тату, ти ж знімеш нам квартиру, якщо твоя нас до себе жити не пускає.

— Во-во, знімайте квартиру всі втрьох і розбирайтеся там самі, а я більше витрачати свій заробіток на “хотілки” твоєї доньки не буду, – відповіла я.

— Танюшо, ну заспокойся. Маринка працює. Артур, сподіваюся, теж працює. Разом легше прожити, – заскулив чоловік.

— Мені без вас точно легше, – відповіла я. – Речі, сподіваюся, зберете самі. Твій батьківський дім недалеко. Пішки дійдете, – вказала я на двері чоловікові.

— Розбирайтеся ви тут самі зі своїм будинком, а я пішов, – махнув рукою Артур, грюкнув дверима.

— Артуре, Артурчику, зачекай, – заорала Марина. – Ви, Ви мені життя зараз зламали. Ненавиджу! – крикнула вона мені.

—Танечко, ти ж добра. Навіщо ти так з Маринкою. І ти теж хороша, – звернувся до доньки, – могла б дозволу запитати. Усе-таки це будинок Тані.

— Покінчу з собою. І винна в цьому буде ця, – навела перевірений “аргумент” Марина.

— Роби що хочеш, – незворушно пожартувала я, – ти дівка доросла. Що хочеш зі своїм життям, те й роби.

— Що ти таке кажеш? – запричитав чоловік. – У неї ж слабка психіка. А раптом вона справді накладе на себе руки! Вона – сирота. Ми зараз же підемо.

— Сподіваюся, – не піддалася явному шантажу я. – І яка вона сирота, у неї батько є.

Потім зайшла до себе в кімнату, хильнула зігріваючого, посміхнулася і лягла спати.

Чи шкодую я про те, що трапилося?

Нітрохи.

Мені щиро шкода м’якого і доброго Сергійка. Мені було добре і комфортно з ним. У нашому віці це головне. Але утримувати і терпіти вибрики його “Маришеньки” я не стану.

Нехай він із нею сам розбирається.

А ви як вважаєте?

КІНЕЦЬ.