В її очах були сльози. Віра намагалася поморгати, щоб побачити куди вона наступає, але не помітила камінь і спіткнулася, не встигнувши переступити. В останній момент вона змогла втримати рівновагу і не впасти.

Машина, що проїжджала повз, просигналила так голосно, що Віра стрепенулася. Обличчя водія у вікні розгледіти не вийшло, але чітко вона почула його лайку з приводу того, що бреде пішохід проїжджою частиною. Чоловік назвав її куркою, виплеснув емоції і помчав у далечінь.

Віра зупинилася, щоб, можливо, подивитися йому вслід або ж просто віддихатися, подумати і зрозуміти, куди йти. Віра озирнулася, вона вже вийшла на околицю міста, де з одного боку був новенький, збудований нещодавно мікрорайон, а з іншого – ціла низка гаражів.

Тут було не зовсім зручно йти, бо тротуар зовсім не передбачено під час планування проїжджої частини, а дорога не така широка, щоб припускати, що тут будуть ще й пішоходи ходити. Хоча в гаражі люди ходять, а значить тротуари тут будуть не зайві.

Віра любила гуляти, чомусь саме тут, на околиці вона почувалася цілком комфортно, немов їй тут і місце. Її життя було схоже на шини, що були викинуті біля одного з гаражів, які вона проходила.

Точно так само її не викидали на звалище зовсім, але й особливої необхідності в ній ніхто не відчував. Як же вона втомилася. Як же їй набридло все це життя, безглузде, без якихось особистих досягнень, без чогось важливого і насиченого, що б утримувало на цій землі, змушувало прокидатися вранці і кудись бігти.

Вона зовсім не бажала вставати вранці, почуваючись найчастіше розбитою і втомленою. Нібито й не спала вона всю ніч, не була в якомусь приємному місці, де душа може розслабитися і парити над землею.

Уже кілька років Віра не бачила снів, ніяких, ні кольорових, ні чорно-білих, ні уривчастих, ні довгих, ні приємних чи жахливих. Їй зовсім нічого не снилося.

Колеги на роботі розповідали щось, а вона не могла навести жодного прикладу, коли б їй щось наснилося. Ніч була такою ж безрадісною, що й день, а найстрашнішими були вечори.

От би переїхати куди-небудь. А куди? Кому вона потрібна? Син знімає однокімнатну зі своєю молодою дружиною. Подруг таких, хто міг би її прийняти до себе на кілька днів, немає. Ніяких родичів в інших містах теж немає.

Мати? А чи потрібна вона їй? Уже в дитячі роки Віра зрозуміла, що їй важливі речі, але не вона. Їй була огидна ось ця фраза: «Потрібно берегти речі, мені ж усе це не так просто дається!»

І справді, мати Віри берегла купу речей, усе барахло мало значущість і свою ціну, тільки не дочку. Зі своєю дитиною можна було чинити як завгодно, можна було не берегти її, не ставитися до почуттів із розумінням, можна було не цінувати її, не любити і зовсім не помічати.

Зараз жінка перебуває в досить похилому віці, її синдром «плюшкіна» посилився в рази, і серед барахла, що накопичила стара пані, не можна пройти.

Є якісь тоненькі стежки у двокімнатній квартирі, де можна протиснутися серед потрібного для пенсіонерки барахла. Але жити там не можна, там для Віри немає місця. Спільне ж проживання з чоловіком ставало дедалі нестерпнішим.

З Геною вони познайомилися десять років тому. Він прийшов влаштовуватися водієм у їхню компанію. Стосунки Гени і Віри зав’язалися відразу ж. Їх не можна було назвати романтичними, не сказати, щоб там була пристрасть чи кохання. Було схоже більше на якусь необхідність.

Віра тоді із сином-підлітком мешкала в невеличкому будиночку, який їй купили колись батьки. Він весь розсипався на очах. Щоб хоч якось там жити далі потрібно було вкласти достатньо грошей, яких у Віри не було.

Тому, вона не стала губитися, а переїхала одразу, щойно почула від Геннадія:

— Ну що ми з тобою, діти малі, чи що? Не будемо ж ми по побаченнях бігати, давайте, переїжджайте до мене з Ілюхою.

Свій будинок Віра продала. Дещо з виручених коштів пішло на погашення боргів, які були на той момент, а частину грошей вона віддала Гені, щоб той зміг придбати старенький автомобіль.

Оформляти шлюб Гена не прагнув. Спочатку він говорив, що трохи пізніше про це подумає, потім переконував, що зараз усі так живуть, а потім і зовсім про це забулося. Віра і не прагнула вийти заміж, жила, як виходило, ніякого великого щастя не чекала і нічого від Гени не вимагала.

Вона й справді була впевнена, що так, як вона, живуть усі. У всіх чоловіки зловживають усі вихідні, у всіх ледве вистачає грошей на їжу, всі не купують собі новий одяг і доношують старий роками, всі не балують себе, бо життя не для радості, а для страждань. Усі люди живуть так само нещасно і сіро, як вона – Віра була в цьому переконана.

Те, що хтось живе краще, Віра помічала, звісно, але не хотіла це приймати у своє життя. Вона виправдовувала це тим, що їм просто пощастило, вони зʼявилася під щасливою зіркою і це скоріше за все виняток, а не правило.

П’ять років тому, коли синові виповнилося вісімнадцять, життя Віри стало ще гіршим, ніж було до цього. Вони залишилися з Геною вдвох. Чоловік часто вживав і у своїх висловлюваннях не соромився. Він і раніше не поважав її, ні як особистість, ні як жінку, вважаючи якимось третім сортом. Віра і сама сприймала таке ставлення чоловіка до себе, як належне. На неї можна кричати, її можна ображати, її нема за чим тішити, дарувати подарунки не обов’язково, про неї не потрібно піклуватися. Вона третій сорт.

Почувши звук машини, що наближається позаду себе, вона вирішила зупинитися, щоб відійти вбік і не заважати. Газель із білим фургоном проповзла повз, чимось гримлячи, потрапляючи колесами в пробиті часом і важким транспортом вибоїни на дорозі.

Пройшовши всю низку гаражів, Віра завернула в бік невеликої вулички, яка вела у світ приватних будівель. Будинки тут були різні, десь високі й доглянуті, а десь такі, що депресивний настрій господарів було видно з першого погляду.

Один будинок Вірі дуже тут подобався. Він був невеликий, видно, що побудований давно, але від нього якимось затишком віяло, якоюсь простотою і доглянутістю. Так хотілося увійти всередину.

Дійшовши до цього будинку, вона зупинилася, придивляючись до квітів за огорожею. Віра згадувала свій старий будинок, що завалюється, у якому жила до Гени. Вона часто його згадувала. Незважаючи на те, що в будинку потрібно було ремонтувати дуже багато чого, але жилося якось там легше і щасливіше.

Може даремно продала тоді будинок? Зараз би було чим зайнятися, висаджувала б свої лілії, обмінювалася б квітами з сусідами і вирощувала б моркву на своєму городі.

— Чого встала? – почула Віра позаду себе скрипучий голос, – чи вгледіла чого?

— Вибачте, – вона обернулася, помітивши бабцю, яка завертала якраз до цього будинку, – затишний будиночок у вас. Подобається мені.

— Ти плачеш. Чи мені здалося? – стара жінка зупинилася, вдивляючись в обличчя перехожої, – трапилося щось?

— Не знаю навіть, та нічого такого, просто щось спогади нахлинули, – Віра відчула себе винною, вона почала шукати хустинку в кишені, щоб витерти сльози, а потім квапливо покрокувала геть.

— Зачекай-но, почекай, – скрипучий голос зупинив її, – пішли посидимо на лавці, перепочинеш, а потім і підеш далі.

Віра обернулася, здивовано дивлячись на жінку в сірій хустці, зав’язаній на голові в таку спеку. Вона слухняно пішла до лавки, куди покликала її господиня будинку.

— Погодка нині відмінна, не завжди така

буває, – жінка склала обидві губи разом і причмокнула, – баба Нюра мене звати.

— А я Віра, – вона посміхнулася для ввічливості й теж подивилася довкола, нібито роздивляючись щось вдалині.

— І чого плачеш? Чи чоловік образив? Чи ще щось трапилося?

— Ніхто не ображав, просто гірко мені якось, погано на душі. Відчуваю себе непотрібною якоюсь.

— Мужик значить, – баба Нюра закивала головою, – вони без совісті, вміють себе показати з поганого боку.

— Та й не винні вони, хто ж їм дозволяє, якщо не жінки, – Віра зітхнула, – не вмію я себе любити, не ціную себе. Так психологи всі кажуть, ось і мужики також ставляться.

—Надивилися ви всякої гидоти в цьому своєму інтернеті, – бабуся презирливо подивилася в бік Віри, – тобі років скільки?

— Сорок п’ять.

— А мужик свій чи прийомний? – уточнила бабця Нюра.

— Що значить прийомний? – Віра навіть повеселішала від такого виразу.

— Ну свій, це коли ти з ним усе життя живеш, змолоду і діти спільні. Прийомний, це коли ти з дітьми з ним зійшлася.

— Десять років тому зійшлася, тільки не зовсім він прийомний, це я утриманкою в його будинку живу.

— Он воно як? – бабуся висунула підборіддя вперед, виявляючи своє здивування, – це він тобі наплів? Ну зрозуміло. Ти ось що, моя люба, поменше свого дурного телепня слухай, це він тебе плете від того, що надто вже з тобою добре йому, зажерся. Десять років живеш, готуєш, мабуть, прасуєш, прибираєш. Чи він усе робить?

— Ну як же він, я, звісно. Жінка ж я.

— Воно й видно, жінка, а не утриманка, – вона помовчала, потім запитала тихенько, – зле тобі з ним зовсім?

— Не знаю навіть, завжди так було, а останнім часом я щось зовсім розклеїлася, – Віра почала розповідати абсолютно сторонній жінці свої біди, – скоротили мене місяць тому. Допомогу, звісно, платять, не зовсім уже на шиї в нього вишу, але він уже розперезався. Кричить на мене, нібито я приживалка, а він мене утримує. Каже, що я ніхто і звати мене ніяк.

— Напевно ви і не розписані?

— Ні, – Віра знову зітхнула, – та не через нього я, знаєте, баба Нюра, ось усе життя живу, а себе не вмію любити. Не знаю, як це для себе жити, що робити треба, як розмовляти із собою, як балувати? Як навчитися себе любити?

— Та про цю любов останнім часом надто вже багато навигадували. Справа не в цьому. Любиш ти себе. Ось дивись, бачу зачесана ти, та підстрижена, а значить любиш себе. Їла, мабуть, сьогодні? Теж значить любиш себе. Все ти вмієш, себе любиш, у цьому я впевнена, просто видно загнала себе в кут.

— Загнала, – вона знову зітхнула, – ось будинок у мене колись був маленький, як у вас, а я його продала, радісна побігла в його квартиру жити, думала назавжди.

— А хто ж тобі зараз заважає в будинок переїхати?

— Так де ж я стільки грошей візьму? – Віра здивовано подивилася на бабусю.

— А де ти їх раніше брала? Не працювала хіба?

— Працювала, звісно.

— Ну а що ж ти мені запитання дурні ставиш? Не так уже й дорого будинок коштує. Такий ось, як мій, так і зовсім небагато. За п’ятсот тисяч продаю я.

— А самі куди? – Віра продовжувала дивуватися.

— До сина. Важко мені ходити вже, не можу одна, а він сюди не наїздиться. Ось і вирішив він мене до себе забрати. Я все відмовлялася, а тут вирішила все ж погодитися. Квартиру він мені вже купив, поруч із ним, тож не ображена я буду. Тільки ось будинок свій кому попало продавати не хочу. Хоч він і старенький, а душею я до нього прикипіла, боязко віддавати в погані руки.

— Гарний у вас син.

— І справді хороший, ну то що вирішила, береш мій будинок?

Віра підняла брови, потім озирнулася навколо і посміхнулася бабусі, що з таким напором пропонувала своє житло, а потім кивнула головою.

Гроші Віра, на свій подив, знайшла швидко. Вона взяла кредит у банку. Переїхати й освоїтися допоміг син, та й робота слідом знайшлася така, що дихати там було набагато легше, ніж на попередньому місці.

А Гена був у сказі, що Віра вирішила його залишити. Поки вона збирала свої речі, чоловік обзивав її і зрадницею, і змією, що пригрілася в нього на шиї, та й ще різні епітети підбирав.

Тільки Віра вже не ображалася, у неї почалося нове, щасливе життя, де вона може дозволити любити себе і дозволити це робити іншим.

КІНЕЦЬ.