“Ненавиджу!” — подумала про себе Саша, сама точно не впевнена в тому, до кого більше був її напад ненависті: до Дениса, який вирішив її кинути, чи до дусі, що ткнула в плече.

Олександра гірко плакала, притулившись до одвірка. Їй було прикро й гірко за те, що з нею так жорстоко обійшовся Денис.

Просто написав їй повідомлення про те, що «між нами нічого більше не може бути», заблокував її номер і викреслив із життя, наче вона була якимось сміттям.

— Що за шмарклі та слюні посеред робочого дня? — пролунало над вухом Олександри вимогливе запитання, і дівчина здригнулася від несподіванки. Звісно, перед нею стояла сама дуся власною персоною.

Її очі буровили заплакане обличчя дівчини, а в руці вона незмінно тримала свій червоний блокнот, у якому постійно щось записувала.

— Вибачте, Анастасія Євгенівна, — пробурмотіла Саша, — просто я дізналася сумну новину. Я зараз же піду працювати

— То-то ж, — піддакнула дуся і для більшої переконливості ткнула Сашу в плече. Стало ще образливіше й гірше, і Саша ледь придушила ридання, що рвалися на волю.

Денис так невчасно вирішив її кинути, хоча б тиждень почекав, доки Анастасія Євгенівна не піде у відпустку, хоча й це могло мало допомогти. Дуська завжди була на роботі, пильнувала і стежила за всіма подіями в компанії, якою керувала.

Її люто ненавиділи всі співробітники, ні з ким вона не зближувалася, навіть чай на робочому місці не пила. Сиділа весь час у своєму кабінеті, працювала, а на всі наради і навіть дорогою до туалету тягла із собою свій червоний блокнот.

Ось уже понад рік Олександра працювала в цьому агентстві нерухомості. Результати в агентства були непоганими, і здебільшого завдяки старанням Анастасії Євгенівни.

Вона тримала всіх у чітких правилах, вміло преміювала за високі результати і жорстко позбавляла заробітку за їхню відсутність. Їй було начхати на особисті причини, через які той чи інший співробітник міг не виконати план, тому що «дусі» потрібен був результат.

Повернувшись на своє робоче місце, Олександра продовжила працювати. Вона мала оформити договір купівлі-продажу, потім збігати до нотаріуса, зустрітися з кількома клієнтами, а ще подати заявку на зняття обтяження з квартири, яку мали придбати нові господарі в прискореному порядку.

Робота валилася і валилася, а Олександра ніяк не могла зосередитися і взяти себе в руки. Думки раз у раз поверталися до Дениса, в голові раз у раз спливали рядки його повідомлення, в якому він однозначно давав Саші зрозуміти, що нічого більше між ними бути не може.

До кінця робочого дня на стіл до Анастасії Євгенівни ліг звіт Саші. Вона впоралася з усіма завданнями, хоча коштувало їй це чималих зусиль.

Обличчя опухло від сліз, косметика давно була змита, а «дуся» все продовжувала вдивлятися в обличчя своєї підлеглої, немов вивчаючи її або намагаючись прочитати думки дівчини.

— Присядьте, Олександро, — сказала «дуся», а Саша сторопіла вже від того, що начальниця звернулася до неї на ім’я.

Зазвичай вона називала її «ей ти» або «дівчино в жовтому». Ні до кого з підлеглих Анастасія Євгенівна не зверталася на ім’я, такий у неї був стиль роботи, до якого всі давно звикли.

Саша покірно сіла навпроти начальниці й подивилася на неї. «Дуся» мала дивний вигляд, чи то втомилася, чи то прихворіла, але звичного незадоволеного виразу обличчя вже не було.

Зморшки навіть розгладилися, і Саша з подивом зрозуміла, що начальниці насправді зовсім немає п’ятдесяти, максимум сорок п’ять років. І чому вони вирішили, що їй час на пенсію?

— Ви добре працюєте, мені подобається.

Ці слова «дусі» взагалі спантеличили Сашу. Вона дивилася на Анастасію Євгенівну з неприхованим здивуванням, начебто бачила дракона, що летів по небу.

— Дякую, — відповіла Саша.

— Але я бачу, що у вас щось сталося? Вам це заважає зосередитися і вийти на більш якісний результат.

Згадавши про Дениса, Саша більше не змогла стримуватися. Вона і так цілий день намагалася не плакати і тримати себе в руках, але питання «дусі» все зіпсувало.

Голосно ридаючи і хлюпаючи носом, Саша сиділа навпроти Анастасії Євгенівни і не стримувала себе. Їй уже було байдуже на те, що подумає про неї «дуся», хай навіть звільнить за ці щирі сльози, що лилися рікою з Сашиних очей і не думали зупинятися.

— Випийте води, — Анастасія Євгенівна простягнула Саші склянку, і дівчина, стукаючи зубами об край склянки, жадібно випила всю воду, намагаючись компенсувати втрати організмом води у вигляді сліз. Анастасія Євгенівна не відійшла, присіла навпочіпки поруч із Сашею і навіщось погладила її по коліну.

— Беріть себе в руки, Олександро. Розкажіть, що сталося?

Ділитися тим, що сталося, було особливо ні з ким. Усі подруги Саші були заміжні, їм і діла не було до того, як складалися її стосунки з Денисом.

На роботі дівчатка теж були тільки й зайняті тим, щоб виконати план. Саші не було кому розповісти про Дениса, а «дуся» запропонувала її вислухати.

— Мене кинув хлопець. Просто написав повідомлення про те, що нам більше не бути разом.

— Кохаєш його? — запитала Анастасія Євгенівна, якось непомітно перейшовши на «ти». Саша знизала плечима. Ще вчора вона була впевнена в тому, що кохає Дениса більше за життя, а тепер не хотіла й думати про серйозні почуття до людини, яка так просто викинула її зі свого життя.

— Тоді не сумуй. Поїхали до мене в гості, я тебе пригощу справжнім пловом. У мене чоловік такий плов готує, дуже смачний.

Саша здивовано дивилася на «дусю». Усі в офісі були впевнені в тому, що вона стара діва, а виявляється, що в Анастасії був чоловік, який готував смачний плов. А в гості «дуся» нікого не кликала, а ось її взяла і запросила.

Не можна було відмовлятися, до того ж, Саша так сильно хотіла їсти, що при слові «плов» зазнала неймовірних мук, пов’язаних із голодом.  Поїхали на машині «дусі».

У неї був гарний Мерседес, на який задивлялися всі співробітники агентства, тільки не кожен міг собі такий дозволити. Нікого і ніколи з офісу Анастасія Євгенівна на ньому не возила, а Сашу чомусь повезла. Їхали мовчки, дорогою «дуся» нічого не говорила і ні про що не питала.

Удома їм відчинив двері приємного вигляду чоловік років сорока п’яти. Він був наче не українцем, напевно, тому Анастасія говорила про плов. Із квартири смачно пахло, і Саша ледь не зомліла від голоду, переступаючи поріг квартири.

Звісно, жила «дуся» в шикарній квартирі, але жила не одна. З кімнати назустріч їй вибігли дві схожі одна на одну дівчата і кинулися до Анастасії в обійми.

— Бабуся приїхала! — кричали вони і стрибали від захвату. Ніколи раніше Саша не бачила, щоб «дуся» хтось так радів.

Сашу посадили за стіл, поставили тарілку, довго пригощали пловом. Вона ж не могла відвести погляду від Анастасії Євгенівни, так несхожої на ту, яку вона знала на роботі.

Добра, усміхнена, у звичайному домашньому халаті й капцях, гладила онучок по голові й жартувала з чоловіком. Просто метаморфоза якась, і як Саша тільки примудрилася опинитися в її будинку?  Після вечері «дуся» не вигнала Сашу. Вони сіли у вітальні, а онучку дідусь повів укладатися спати.

— Ти можеш сьогодні залишитися в мене, — сказала Анастасія Саші, — завтра візьми вихідний, тобі треба оговтатися. План ти виконала, ламати себе не варто.

Саша довго мовчала, а потім наважилася запитати:

— Анастасія Євгенівна, навіщо ви це робите?
— Що саме? — нетямущо запитала господиня будинку.

— Привезли мене до себе, пригостили вечерею, запропонували залишитися. Я не розумію, адже ви нікому й ніколи…

— Це нічого не означає, — перебила її «дуся», яка дедалі менше й менше потребувала цього прізвиська, — люди завжди живуть, навішуючи одне на одного ярлики. Якщо ти хмуришся, значить, злий, якщо ти багато працюєш, значить, особистого життя немає, якщо ти незаміжня, значить, нікому не потрібна. Це маячня, яка властива людям. Ти думаєш, що я не знаю, як мене називають на спиною?

Саша почервоніла, зрозумівши, що «дуся» в курсі того, як її прозвали. Анастасія Євгенівна усміхнулася і продовжила:

— У школі мене називали «чудовиськом у спідниці». Ні, я тоді вже не вчилася, а працювала після інституту, викладала креслення. Ставила двійки, терпіти не могла запізнення, не погоджувалася зі зміною годинника. Мене ненавиділи всі: і учні, і вчителі. А скільки ярликів на мене було навішано! Стара діва, мерзенна вчителька, криворука креслярка. Ніхто тоді не знав, що я нещодавно поховала маму, що я втратила дитину, що я ходила на роботу, стиснувши волю в кулак і прекрасно знаючи про те, що про мене говорять за спиною. А потім зустріла Аліка, а він мені запропонував звільнитися.

Саша слухала Анастасію, затамувавши подих. Перед нею відкривалася зовсім інша людина, про яку вона раніше не знала.

— Я написала заяву, а через тиждень прийшла на випускний. Я була вже іншою, відсторонилася від справ школи, посміхалася, говорила всім, що мені їх не вистачатиме. Я не лицемірила, це було правдою. І ніхто не впізнавав у мені того самого чудовиська, яким вважали. Просто зняли з мене ярлики, побачивши посмішку на обличчі. Навіть директор плакав, проводжаючи мене.

— Чому ви вирішили розповісти це мені? — запитала Саша.

Анастасія помовчала:

— У мене була донька. Вона народила мені двох прекрасних онучок, а після того, як від неї пішов чоловік, вона вирішила, що жити їй нема чого. Не потрібні їй діти, був потрібен тільки чоловік.

Вона теж була жертвою навішаних ярликів про те, що жінка без чоловіка і з дітьми — це невдаха, яка ніколи більше не буде щасливою. Вона пішла з життя, а я собі ніколи не пробачу того, що проґавила цей момент.

Ти дуже схожа на неї, і мені б не хотілося, щоб ти теж зробила якусь дурницю через свого хлопця. Адже я не дуська, а проста тітка з простими поняттями.

Саша була в шоці, слухаючи Анастасію. Ні, ярликів вона навішувати більше ні на кого не буде. А ще більше нікому в офісі не дозволить називати начальницю «дусею», тому що цьому ярлику саме місце на смітнику.

КІНЕЦЬ.