Мамо, я ось ці твої речі беру, добре? – Ніна нахилилася над матір’ю і розмовляла з нею, ніби з маленькою.
Мати кивнула, вона сиділа розгублена, кліпаючи очима.

Маленька, сухенька, сиве волосся заплетене й укладене в елегантну гулю, руки, сухі й жилаві, але з доглянутими нігтями і навіть підфарбованими безбарвним лаком, складені на колінах.

— Бабуся модниця, – шепнула дочка Ніни, веселушка Іринка.

Ніна з любов’ю подивилася в бік матері. Вона дивиться на те, як сидить її матуся, з рівною, немов струнка спиною. Хто скаже, що їй вже вісімдесят років. Живи довго, рідна, з любов’ю і ніжністю думає Ніна, вона захоплюється своєю мамою.

— Мама… мамочка, – з ніжністю шепоче Ніна.

Мама повертає голову в її бік і дивиться на Ніну, на подив ясними синіми очима.

— Доню… ти кликала мене?

— Так, мамусю.

— Все добре? Ніночко, ти від мене нічого не приховуєш? Сашко точно не проти мого переїзду, я б не хотіла стати тягарем і перешкодою твоїй родині.

— Матусю, – Ніна поспішно підбігла до мами, присіла, уткнула своє обличчя їй у коліна, як у дитинстві, – мила моя, рідна, ну що ти таке кажеш? Мамо, ну не ображай мене і Сашка, ну що ти… Іриш, – озирнулася Ніна на доньку, – скажи ти…

— Та, бабусю, ти чого? Костя поїхав, я заміж вийшла, батьки самі в трикімнатній квартирі, ти що? Їм же треба про когось піклуватися! Ось тато і буде тепер спокійно на риболовлю їздити, а то він маму одну не залишає.

— Так, мамусю… ти навіть не вигадуй, усе добре. Квартиру ми закриємо, нікого не пустимо сюди, навіть не переживай, ми не продамо…

—  Та годі вам, усе одно мама спадкоємиця всього цього, – засміялася Іринка, – ех бабуся, ну що ти мені дядька чи тітку не подарувала? Спасибі мама хоч без брата не залишила. Знаєш, як я сумую за ним. Як же добре, що нас двоє, звісно, було б краще, щоб троє було, ну або четверо…

— Ага, звісно, семеро, – сміється Ніна, – мамусю, не втомила тебе наша балакуха?

Мати похитала головою і тихо посміхнулася. Вона переїжджає до дочки, до останнього чинила опір, не хотіла бути тягарем, завдавати незручностей, ну ось, мабуть, настав і її час, жити так, щоб за неї все вирішували, настав час…

— Мамо, ось тут якийсь портфель на шафі, з документами, його куди?

Мати здригнулася. Потім простягнула руку, Іринка помітила, що рука в бабусі тремтить.

Ірина любила бабусю, звісно не так, як це робила її мама. Та просто обожнювала свою матір, вважала святою. Багато разів прослизало в розмовах, що її мати свята, Ірина навіть уявити боялася, що буде, коли не стане бабусі, що тоді буде з мамою…

Вирішила не думати про це, а зайнялася далі збиранням речей для бабусі, але краєм ока помітила, що старенька притискає до себе старий портфель.

— Це Петра Юхимовича, – пояснила бабуся.

Петро Юхимович, батько Ірининої мами, Ірина його майже не пам’ятає. Дідуся не стало, коли Іринка була зовсім малечею, але бабуся і мама завжди говорили про нього стільки хорошого, що Іра, майже не пам’ятаючи дідуся, любила його й поважала нарівні з мамою і бабусею.

Лілія Петрівна влаштувалася добре, зять уважний, донька лагідна, як кошеня, онук, онука, всі раді, втім, усе, як завжди.

— Матусю, тобі зручно? Мамочко… мама… мамуля… мамочка…

— Ах, Ніночко, не люби ти мене так, дитинко, коли прийде мій час, тобі буде важко, не треба так.

— Матусю, ну не кажи ти так… знаєш же як я тебе люблю. Ти ж мене теж любиш, мамо?

— Звісно, люба, хіба може мати не любити власне дитя, те, яке виносила під серцем… Ти що? жодна мама так не зробить…

— Матусю, яка ж ти в мене…

У любові й ласці проживала ця гідна жінка свої останні дні, поки не настав її час… Вона зрозуміла це… настав він, час… За руку тримає свою матусю Ніна, вже сама бабуся двічі, розуміє, що все, це настав матусин час і не може відпустити її…

— Мамо, іди поїж і відпочинь, я за бабусею догляну, – просить Ірина.

— І справді, Ніночко, – каже Сашко, чоловік, – йди б, відпочила, ми з Іриною наглянемо за Лілією Петрівною, – але здається Ніні, щойно відійде від мами й усе, життя покине її, й не встигне Ніна попрощатися з матусею, хоч начебто вже все проговорили і обіцяла матусі не плакати сильно й не хвилюватися.

— Донечко, – шепоче мама, – відпочинь… я дочекаюся.

Заснула вмить Ніна, наче провалилася, почула начебто матуся кличе, прокинулася і бігом до неї, а вона стогне сердешна.

— Мама, мамо, мамо, де болить? Що? Що мила?

— Галя…прости Галя…Галюся…

— Мамо? Це я Ніна, у якої Галі ти просиш вибачення?

Чітким і ясним голосом попросила мама ще раз вибачення у невідомої Галюсі і сказала… що любить її… І пішла, глянувши на Ніну ясним поглядом.

За клопотами і турботами Ніні було не до останніх слів матері, лише за півроку про це згадала і… замислилася. Чому вона її Галею називала? За що вибачення просила?

Може Галею хотіла назвати? Коли зʼявилася Ніна, тепер уже й не дізнаєшся ні в кого…

Видно все переплутала мила, ну що ж, життя довге прожила матуся, чесне і щасливе…

Заслужила доброї пам’яті від доньки, онуків і навіть правнуків.

Хоч і пізно у матері зʼявилась Ніна, але завжди була молода і весела, завжди на одній хвилі з донькою. Усі подружки Ніночці заздрили, яка мама в неї весела, добра і добра. Завжди і нагодує, і напоїть, і вислухає…

Чудо, а не мама… Ніна задумливо розбирає мамин архів, усі фотографії акуратно складені, підписані, листи від тата до мами, коли він був у відрядженнях.

Від мами до тата, де вона розповідає про Ніночку, про її успіхи.  Ніна весь вечір провела за спогадами, потім другий, дійшла нарешті і до татового портфеля, що так дбайливо зберігала мама.

Якісь старі листівки, привітання, ось з іменинами, написано дитячим почерком і підписано… твоя донька Галя.

Ось ще, ще…

Хто ця Галя?

Кому вона писала листи?

До Ніни почало, здається, доходити… тато був набагато старший за маму, коли Ніна з’явилася на світ, йому було майже п’ятдесят, а мамі ледь виповнилося тридцять.

Це ж татова донька, зрозуміла Ніна, але чому… чому вона називала її, Нінину маму, своєю мамою… Адже вона так і пише, мила моя мама, вітаю тебе… І підписується донькою Галею. Чи це не для мами?

Пошукавши в портфелі, Ніна знаходить пакунок листів.

Почерк змінюється від дитячого до юнацького, потім до дорослого, останній лист мама отримала буквально кілька років тому, на мамине вісімдесятиріччя, у ньому повідомлялося, що Нініна мама стала прабабусею, але… Іринка тоді тільки вийшла заміж, а Костик поїхав навчатися.

Ніна з трепетом відкрила лист, він починався з рядків: «Доброго дня, мамо»

Наприкінці листа стояв підпис, уже знайомий Ніні: «Твоя дочка, Галя.»

Ніна читала листи, дитячі, написані кострубатим почерком, і відмовлялася розуміти і приймати написане там.

Ні, це не правда, цього не може бути…

Галя писала, як їй погано без матусі, як вона сумує, запитувала, коли мама забере її, Галя дорослішала, описувала своє життя, переживання і благала про любов…

Ніна читала і читала, вона не могла зупинитися, подивилася зворотну адресу і зрозуміла, що це дуже далеко. Листи були підписані спочатку іншим почерком, не дитячим, сухим і незграбним чоловічим.

Галя жила дуже далеко, мама там ніколи не була, мама все життя прожила в нашому місті, а вся її рідня з села з милою назвою Березівка, а їх розкидано по країні невідома кількість.

Ніну зацікавила адреса, дивно, адреса будинку в Березівці, Ніна там була колись давно, у дитинстві, дуже-дуже давно, там жили бабуся і дідусь Ніни, мамині батьки.

Але мама з ними була чи то в сварці, чи то щось іще, і дівчина їх до загалом не пам’ятає, якось так вийшло, що Ніна не знала своїх бабусь і дідусів із маминого боку і ніколи про це не замислювалася, але вона знає, що там був якийсь будиночок…

Мама іноді, кілька разів на рік їздила туди, начебто будинок хотіла продати, але його ніхто не брав…

Ніна читає і читає листи і нічого не розуміє, хто ця Галя, яка виє до матусі, чиї це листи? А з чого Ніна взагалі взяла, що це до її матусі звертаються? Ну і що ж, що її ім’я та по батькові, а прізвище -то інше, точно!

Мама у Ніночки була Спиридонова, і Ніночка до заміжжя була Спиридонова, а там якась Вітрова.

Ну і що ж, що ім’я та по батькові одне й те саме, просто хтось багато-багато років помилявся адресою, а матуся, ось добра душа, зберігала листи, в надії, що адресат з’явиться і…

Ніна зрозуміла, що говорить сама собі маячню.

Вона подивилася ще в портфелі й знайшла лист, адресований їй.

Лист Ніні від її мами, матусі.

Дорога моя донечко, якщо ти читаєш цього листа, значить мені не вистачило сміливості тобі все розповісти.

Я дуже тебе люблю, і онуків, і правнуків, я вас усіх люблю, пробачте мене і не судіть суворо.

Там адреса… Поїдь до неї і попроси вибачення… від мене прошу, виконай моє прохання.

Там купка листів, інша, не ця, за підкладкою, прошу… відвези їй…

Галя ні в чому не винна перед тобою, а ти перед нею. Настав час вам познайомитися. Прошу…

Пробач мене, твоя мама.

Ніна сиділа в заціпенінні. І все ж вона поїхала, це було мамине останнє бажання. Сашко поїхав із нею, ніяк не захотів відпустити одну. Ніна дуже хвилювалася, стоячи перед дверима, врешті-решт, глянувши на Сашка, ніби шукаючи в нього підтримки, вона зателефонувала у двері, на неї ніби чекали, двері відразу ж відчинилися, а за дверима…

— Мама, – прошепотіла Ніна.

— Так, я схожа на маму… на нашу, як я розумію, маму… Проходь… сестро… я Галя, твоя старша сестра.

Ніна кивнула.

— Проходьте, проходьте. Знаєш, я відчула це…

Уже за столом, коли відплакали сестри, познайомилися зяті, Галя розповіла свою історію.

— Одного разу мама зникла… Просто зникла, і всі ходили, робили вигляд, що її й не було зовсім. Я питала в тата й бабусі, де ж мама, але вони кривилися і відправляли мене погратися, почитати, подивитися телевізор… Тоді я почала писати мамі листи, адже вона була… просто кудись зникла.

— ЇЇ що вже немає в живих? – вимогливо просила я розповісти батька, але він тільки відмахувався.

— Я писала листи і складала їх у столі, одного разу я помітила, що листи зникають. Вирішила, що добрий чарівник відносить їх до моєї матусі… Як мені жилося без неї? Погано… Ні, ви не подумайте, тато любив мене, і бабуся, і тітки з дядьками, але в мене не було найголовнішого, моєї мами. Тато перед своїм відходом тільки розкрив мені таємницю, що це він забирав мої листи і відправляв їх мамі. Не думайте, що я доросла дурепа вірила в чарівника, який забирає мої листи і відносить матусі… Ні, я, не замислюючись, робила це, не зважаючи ні на що, я любила її… Любила той образ, який вигадала сама.

— Коли мені було років десять, один хлопчисько, розлютившись за щось на мене, викрикнув мені в обличчя погані слова про мою маму. А ще він сказав, що вона кинула мене, втекла з коханцем, тому що я гадина і потвора… Я побила тоді цього хлопчиська.

— Тато вже дорослою мені, розповів, що мама поїхала, написавши йому листа, що забере мене пізніше… Як бачиш, не забрала і жодного разу не дала про себе знати. Вона зникла з мого життя, з нашого життя, ніби й не було мене й тата… Батько надсилав мої листи на адресу її батьків, а потім і я стала сама писати їй, я так хотіла, щоб вона написала, хоч раз…

— Галя, – у горлі Ніни стояв клубок, вона відчувала свою провину, через те, що мама всю любов віддала їй, забувши про покинуту доньку, – Галюся, вона любила тебе все життя, ось… це листи, вона писала їх для тебе… Пробач її, перед тим, як піти, вона кликала тебе й просила вибачення, а ще… сказала, що любить тебе.

— Я не маю права судити її, адже мене вона не кидала і це не через мого тата вона пішла, я точно знаю… вони познайомилися там, у нас у містечку.

— Я не знаю, чому так вийшло? Чому моя… наша мама так вчинила? Галя, ти вибач мені, але для мене вона найкраща у світі, мені так шкода… Вона стільки втратила і мене позбавила можливості мати сестричку… Ах, Галочко…

Ніна з Галею дуже здружилися, Ніна була дуже рада тому, що вона не одна, Галя теж,  вона пробачила маму…

Ніна не сказала всієї правди сестрі й нікому не сказала, у листі мами була приписка.

Вона писала, що не любила ніколи батька старшої доньки, за першої ж нагоди пішла від нього.

Хотіла забрати потім Галю, але… зустріла Нініного тата, такого розумного, дорослого, красивого, гумористичного. Незважаючи на вік, він був вільний, завжди казав, що шукав ту єдину, таку чисту й незаплямовану, і Лілія так підійшла на цю роль, розумна, чиста дівчинка…

Вона побоялася сказати йому про Галюсю, про своє минуле життя, все життя намагалася йому відповідати, створила такий образ і сама в нього повірила.

А листи все йшли…

Вона теж писала Галі листи, тільки не відправляла, бо боялася, боялася, що всі дізнаються про її таємницю, зрозуміють, що вона зовсім не така, якою хоче бути і здаватися.

Ніна зберігатиме цю таємницю… Нехай Галя читає мамині листи, нехай насолоджується тими крихтами любові, що мама дарувала Галі в листах.

Нехай ця мамина таємниця піде разом із нею…

КІНЕЦЬ.