У мого сина і невістки нерухомості вистачає Києві. А от я сама у Житомирській області живу, даю собі, хаті і огороду раду в сільській місцевості. Маю вже 73 роки.

До себе вони мене забрати не хочуть, а це син взагалі гроші надсилати перестав, на дзвінки не відповідає. Ось як так можна?

Живу я на Житомирщині у невеликому селищі у своєму будинку. Давно вже вийшла на пенсію і здебільшого живу зі свого невеликого городу. У столиці живе син Тарас, одружився років 14 тому, вже онуці Яринці 10 років.

До мене Тарас приїжджав рідко, хоч тут і не надто далеко, але матеріально завжди підтримував. З невісткою я спілкувалася ще менше, вітали одне одну зі святами, запитували про здоров’я  – та і все.

Та все рівно ще донедавна я вважала, що мені з Оксаною дуже пощастило: завжди ввічлива, спокійна, мого сина любить.

Та коли я запропонувала їм продати мій будинок із ділянкою і купити ближче до них мені однокімнатну квартирку, яку я одразу перепишу на Яринку, син руками замахав, мовляв, навіщо продавати, у них в Києві квартир вистачає.

У них і справді три квартири, в двох квартиранти живуть. А їм, мовляв, ще й мій будинок як дача у майбутньому не помішає. І ще невістка не хоче, щоб Тарас до мене постійно бігав, якщо я в місті буду. І син їй слова проти не може сказати.

Ось тоді я й сказала, що в цьому ж році перепишу хату на племінницю, яка в Житомирі живе. Все ж ближче.

Відтоді, вже два місяці, Тарас гроші надсилати перестав, на дзвінки не відповідає. Ось як можна так з матір’ю? Чогось я на жаль в цьому житті так і не зрозуміла.

Джерело