У нас з чоловіком трійко дітей, всі вже дорослі. Всіх росли однаково, привчали до нашої сільської праці, вчили любити землю. У нас в селі особливо роботи немає, але якщо працювати на себе – то можна досить добре жити.

Двоє наших дітей  – старша донечка і середній син – залишилися в нашому селі, мають свої будинки і господарства, виховують діток. живуть як гідні люди, одним словом.

Молодший син Артемко завжди відрізнявся. Мо тому, що народився, коли я вже мала 39 років. Ал ми справилися з чоловіком, виростили і його, старші також допомагали.

Зараз Артему вже 31, і він лиш рік тому одружився. Та не у нашому селі, хоча дівчат гарних вистачало – І Галинка, і Настуня сусідські на нього задивлялися, а моя подруга Анна свою Катю відверто нам сватала – дуже хотіла Катруся за Артема, любила його – всі це у нас в селі знають.

Але Артем поїхав навчатися не в наш обласний центр, а одразу в Київ. І вступив на бюджет! Ми звичайно, сином пишалися, допомагали усім чим могли.

Після університету молодший син так і залишився в тій столиці – знімав собі кімнату, працював. З одруженням не поспішав, щось все чекав і шукав.

І найшов Дарину. Розписалися вони без весілля – мені навіть не зручно перед людьми в селі було, перед сусідами й родичами. Але нічого ми з чоловіком вдіяти не могли – син сказав, що то непотрібні зайві витрати.

Привів він Дарину у свою, ним куплену, двокімнатну квартиру в новобудові. Живуть там зараз і іпотеку платять. Я такого не розумію – дома ми б їм і будинок знайшли хороший не дорого – як один квадратний метр тієї квартири. Але син про таке й чути не хотів.

Отже залишився він в столиці, у якій ми з батьком і не були ніколи. Облаштували син з невісткою квартиру і запросили нас в гості на кілька днів у Київ. Але як ми господарку залишимо? Порося, козу й курей-качок своїх? Коза нікому крім мене й Петра мого не дається доїтися.

Тому й поїхала в столицю сама, Петро мене з сумками до автобусу у Вінницю вивіз, посадив – ледь влізла з тими гостинцями. А в Києві вже син зустрів на вокзалі. Та ще й сказав: мамо, нащо ти це все везла? у нас є, що їсти!

Те саме я почула і від невістки, така прикрість мене охопила. Я ж і фрукти-овочі. буряки-картоплю привезла, яйця домашні, сало-мясо, творог і сметану, зелень. Все своє, власноруч зроблене.

Ну та добре, найцікавіше було попереду. Зводили вони мене увечері в кафе, а вранці я встала в 4 години готувати всім сніданок – сирники та налисники, а син каже, що він тільки каву з ранку в машині п’є та й поїхав на роботу.

Я все одно наготувала. Але поки Дарина об 11 ранку вийшла з кімнати, все вже було холодне. Вона правда, подякувала, набрала собі трохи на тарілку, каву свою зробила і пішла до вечора працювати в свою кімнату – вона це робить віддалено з комп’ютера.

Я тинялася цілий день, а у вечері хотіла стушкувати картоплі з куркою, аде Артем сказав, що вони замовлять суші – хочуть пригостити мене. Їсти я те не змогла. Наступного дня все ж наварила і борщу, і картоплі зробила, і котлет.

Діти подякували, але я випадково почула, як невістка жаліється Артему, що, мовляв, і так жарко, а я цілий день на кухні готую, смажу, чадю. І так сумно мені стало. Захотілося додому.

Ой леле, подумала я тоді, нащо я в той Київ поїхала до меншого сина? Ну, подивилася, як  в місті живуть, але краще би не бачила!

Я ж думала і по всім храмам побуваю з невісткою, яка чекає дитинку, і закриємо в банки все те, що я привезла, та на базарі докупимо ще на закрутки огігки-помідорчики – мають же вони щось взимку їсти, не витрачати ж гроші на магазинне!

А їдять они що? Не знаю, що буде зі здоров’ям сина за такого харчування. Ледь витримавши тиждень, зібрала я свою валізку і гайда додому. Більше й не хочу туди, не моє це. Хочуть – самі нехай приїздять.

Але щось мені підказує. що Артема з дружиною і онуками ми у себе в селі майже не побачимо. І не засмучуватися я просто не можу.

Джерело