– Мамо, ти знову сидиш удома, наче у світі більше нічого немає! – голос дочки пробився крізь шум дощу, коли вона стояла у дверях моєї скромної квартири. – Ти думаєш, так і далі буде?

– А що тобі не подобається, Катерино? – відповіла я, не зводячи очей з книжки, яку тримала в руках.

– Мамо, ти ж раніше була така активна, завжди знаходила собі заняття. А тепер… сидиш у піжамі, наче це твоє єдине вбрання.

– То що? Вдома я можу бути як хочу, – буркнула я.

Катя зітхнула, обвела поглядом кімнату і підійшла ближче. Вона мовчала кілька секунд, але потім різко вимовила:

– Слухай, ти вже давно ні з ким не спілкуєшся. Чи це нормально?

Її слова мене вкололи. Не тому, що були неправдою, а тому, що я сама вже давно це розуміла.

Колись я була іншою. Усе життя я працювала невтомно, виховувала двох дітей сама, бо чоловіка рано не стало. Займалася бухгалтерією вдень, а вночі перечитувала книжки й удосконалювала свої знання. Тепер я на пенсії, і замість спокійного відпочинку відчуваю, що моя активність кудись випарувалася.

Моя щоденна рутина стала настільки одноманітною, що я інколи не знала, який сьогодні день. Вийти в магазин стало для мене завданням, а зустріти когось із сусідів – цілою пригодою.

Катя залишилася на чай і, мабуть, зумисно завела тему про родину. Її чоловік Василь, мій зять, давно до мене ставився з прохолодою. Здавалося, що в його очах я завжди залишалася старою жінкою, яка лише обтяжує його життя.

– Ти, мамо, завжди мудра, але іноді здається, що ти просто дозволяєш іншим робити з тобою що хочуть, – сказала Катя.

Ці слова змусили мене задуматися.

Наступного ранку я встала раніше, ніж зазвичай. Не тому, що в мене були плани, а тому, що хотіла щось змінити. Я включила телевізор і натрапила на вікторину. Питання здалися мені простими, і я відповідала на них подумки. Що більше я дивилася, то впевненішою ставала.

– Мабуть, я теж могла б відповісти на всі ці запитання, – пробурмотіла я сама собі.

У неділю я пішла до доньки на обід. Зять, як завжди, сидів перед телевізором і дивився свою улюблену передачу. Коли я почала правильно відповідати на питання раніше за учасників шоу, він глузливо засміявся:

– Орися Андріївна, ви це серйозно? Вже в таких літах, а думаєте, що щось знаєте?

– Василю, не забувай, що я ще не втратила розум, – відповіла я спокійно, хоча всередині закипала.

Його слова мене роздратували. Тоді я вирішила діяти.

Я записалася на участь у вікторині. Було складно, бо довелося пройти кілька етапів відбору. Перші спроби були невдалими, але я не здалася. Зрештою, мене запросили на зйомки шоу.

Я нікому не розповідала про це, навіть Каті. Хотіла здивувати їх усіх. І ось настав день, коли я стала учасницею справжньої гри.

Під час зйомок я відчувала хвилювання, але не показувала цього. Я відповідала на запитання одне за одним і все більше наближалася до перемоги. Коли ведучий оголосив, що я виграла головний приз – 300 тисяч гривень, я ледве стримала сльози.

Мої рідні побачили мене по телевізору. Наступного дня Катя та онуки прийшли до мене, а Василь, як завжди, намагався вдавати, що нічого не сталося.

– Ну, що скажеш тепер? – запитала я його.

Він тільки знизав плечима і буркнув:

– Та це, мабуть, просто везіння.

Але я знала, що він вражений.

На виграні гроші я зробила подарунки всій родині. А решту витратила на подорожі, про які давно мріяла. Але найважливіше – я повернула собі відчуття, що я чогось варта, що життя після пенсії може бути захопливим і наповненим.

Друзі, а як ви вважаєте, чи варто людям мого віку ризикувати і пробувати щось нове? Можливо, ви маєте подібний досвід? Поділіться своїми думками, мені буде цікаво їх почути!

Джерело