— Купи червоної рибки! – попросила я Матвія, який зібрався в магазин, – невеликий шматочок, так хочеться!

—  З глузду з’їхала? – округлив очі чоловік, – Ти цінники в магазинах бачила? Яка нам червона риба? Ти в декреті, грошей немає, у мене зараз премії не буде, та ще й іпотечний платіж на носі!

У принципі, все так і є: і декрет, і премії немає, і іпотека, і криза. Але і сьомгу я прошу далеко не щодня. І відсутність грошей у сім’ї – це тільки для мене, а не для Матвія.

— Захотілося – купив, – буркнув чоловік уперше рік тому, – я що, права не маю?

Матвій ішов додому і дорогою купив собі улюблений пінний напій (дуже дорогий) і до нього делікатесів: креветки, чіпси, кільця кальмарів.

Ми одружені 4 роки, нашому синові зараз 2,5, а тоді було всього півтора. Іпотеку брали на першому році шлюбу, куди ж без неї.

— Виберемося! – сказав чоловік, – Навіть коли ти підеш у декрет, ми впораємося.

Я на роботі отримувала хорошу зарплату, дещо вдалося і до весілля відкласти. У Матвія і його мами теж були накопичення, тож із першим внеском зволікань не було. І в перший час у декреті я не відчувала ні браку коштів, ні необхідності жорстко економити. Мої виплати були теж вагомою підмогою.

— Відкладати б їх, – сумував іноді чоловік, – але, боюся, тоді доведеться затягувати паски.

Усе почало змінюватися поступово, коли синові виповнилося півтора року і виплати стали меншими. Матвій міг сходити в магазин і накупити собі улюблених смаколиків. Ні мені, ні дитині він не купував нічого.

— Я зарплату тобі віддаю, – пояснював чоловік, – ми на неї харчуємося, за іпотеку платимо, можу я хоча б свою премію витрачати на свій розсуд? Я люблю це, чому я не маю права себе побалувати? Ти ж ходиш у магазин, якщо тобі потрібно, ти завжди все купиш.

— Що все, – кажу, – я купую? Продукти для сім’ї та дитини? Усе розраховано. Ми не голодуємо, але на те, щоб побалувати себе чи сина – мені просто не вистачає. І що значить ти залишаєш собі премію? Хіба це не частина загального бюджету?

— Ну ти ж сказала минулого місяця, – відповів чоловік уїдливо, – що ти купиш собі щось із дитячих виплат? І синові ти купуєш йогурти всякі щоразу, коли отримуєш допомогу!

Порівняв теж. У мене в той момент просто не було грошей і я відклала покупку, приурочивши її до виплат на дитину, та моїх надходжень. Матвію ми весь цей час купували одяг і взуття без питань, набагато в більших кількостях, ніж мені. Я ж розуміла, що на роботу треба в чомусь виходити. Це я можу гуляти в джинсах і кедах.

— Ти порівняв! – не витримала я, – Розмір дитячих і розмір твоєї премії (у чоловіка був оклад і 30 відсотків від нього – преміальні). І позаздрив синові, йому ж йогурти купили!

Я вважаю, що йогурти – це не пустощі, а здоров’я дитини, а чіпси, мідії, креветки та інше – це шик, просто тому, що хочеться. Я не проти, треба час від часу себе балувати. Але балував себе чомусь саме Матвій. Він знає, що я байдужа до більшості того, що він купував для себе. Але я божеволію від дорогої червоної рибки і ніколи б не відмовилася від фруктів. Тим паче, що це можемо їсти ми всі, включно з дитиною.

— Ну треба економити, – підтримала сина і свекруха, – вийдеш на роботу і будеш купувати те, що подобається.

Але ж я її адекватною жінкою вважала. Вона завжди міркувала тверезо. Цю думку я озвучила мамі чоловіка.

— Чоловіки, як діти, – пояснила вона на мої претензії, – Матвій і так почувається покинутим. З’явилася дитина і він відійшов на другий план. Ну нехай купить собі ласощі, а ти потім купи собі й дитині окремо, зі спільних грошей.

Я зі свекрухою не погодилася: спільні гроші мають строго цільове призначення. А я сиджу вдома не просто так, а з дитиною. Натомість Матвій, який чув мамині слова, надихнувся ще більше.

— Синові можна черевики купити і з твоєї допомоги, – якось раз сказав він мені, коли я поскаржилася на те, що бюджету на сезонні обновки для дитини може й не вистачити, – я ж сказав – моя премія, це мої гроші.

З приходом важких часів і в наше життя, все ще більше загострилося. Матвій віддавав мені зарплату, на свої забаганки витрачав відкладені залишки премії, які танули. Чоловік демонстративно не купував того, що люблю я.

— Дурить, – зітхаючи погодилася навіть свекруха, – неприємності в нього на роботі, нервує, що не впорається тягнути сім’ю з дружиною в декреті. Ну що там він на себе витратить, у нього й не залишилося майже нічого. У них напевно скорочення будуть. Матвій побоюється взагалі без роботи залишитися.

Через 2 тижні після цієї розмови чоловік похмурий прийшов додому.

— Звільняють? – запитала я.

Чоловік кивнув, пояснюючи, що вже тижнів зо два розсилає резюме і переглядає вакансії. Такої ж зарплати, як була, не обіцяють ніде. Та й на скромніші умови зараз багато охочих, люди втратили роботу, роботодавці відчувають становище, пропонують гірші умови.

— Що будемо робити, не уявляю, – розвів Матвій руками.

— До садка ще 5 місяців, – кажу, – на моїй роботі скорочень немає, навпаки, дівчатка в декрет ідуть, одразу 2. Мене візьмуть раніше терміну з радістю. Давай я вийду, а ти з сином сядеш? За ці місяці щось знайдеш, ми протримаємося.

Чоловік погодився. З тим, щоб вести господарство і стежити за дитиною, проблем не буде. До честі Матвія, він ніколи на рахунок поділу обов’язків не виступав, міг і допомогти, і приготувати, і прибрати.

Через тиждень я виходжу з декрету. Ні, я не буду демонстративно ховати від чоловіка частину своєї зарплати. Не буду його тикати в ніс грошовою допомогою, пропонуючи купити на неї щось потрібне і необхідне для нього або сина. Але я точно знаю, якою буде моя перша покупка із зарплати.

Тільки одна. Її я урочисто витягну з пакета і поставлю на стіл перед очима свого домогосподаря.

— Здоровенний шматок червоної риби, – поділилася я зі свекрухою.

— І більше nомсти не буде? – запитала мама Матвія.

— Не буде, – кажу, – просто хочу дати йому відчути, дорікнути, він негарно чинив.

— За що я тебе і ціную, – кивнула мама чоловіка, – не мстива ти. Але, обіцяй, покличите мене в гості, я хочу це бачити.

На тому й вирішили.

КІНЕЦЬ.