Даша не одразу помітила, що мама повернулася з прогулянки якоюсь іншою: очі блищать, як у закоханої школярки, загадкова усмішка раз у раз торкається губ, роблячи все обличчя свіжішим і молодшим. Даша могла зрозуміти, якщо жінка вступає в нові стосунки в років сорок, ну в п’ятдесят ще куди не йшло, але коли матері без кількох місяців шістдесят…

Навіщо це їй? Навіть уявити, якщо чесно, огидно, що вони робитимуть у ліжку одне з одним… Це вже непристойно! Проти природи! У них же там від віку все… непридатне… Та й кому може сподобатися бабуся?

Коли п’ять років тому не стало батька, ні в кого й думки в голові не виникло, що Ольга Єгорівна може віддати себе якомусь іншому чоловікові. Вона й сама про таке не думала: топила тугу за чоловіком у серіалах, телефонних балаканинах, дачі і, найголовніше, у вихованні онуків. Ольга Єгорівна була дуже зручна і незамінна в ролі бабусі. Того дня вона якраз повернулася після «вигулу» онуків. Повернулася іншою.

— Ви сьогодні прям довго, – удавано поскаржилася Даша, допомагаючи зняти сандалики молодшій. Насправді вона була рада, що вдалося попрацювати зайву годину в тиші – вона працювала віддалено.

— Погода гарна, чого у квартирі сидіти, – заперечила Ольга Єгорівна.

— І то правильно. Діти, мити руки, зараз будемо обідати. Саша, допоможи сестрі біля раковини. Уляно, що в тебе в руках за віник? Ах, квіточки… Вони вже нікуди не придатні, викинь їх у сміття.

Тим часом Ольга Єгорівна встала біля дзеркала і дивилася на себе і так, і сяк.

— Взагалі-то вони мої, ці квіточки, – кинула вона з легкою образою.

— Ой, мам, припини. Вони їх зараз по всій квартирі розкидають. Квіти все одно жалюгідні.

Ольга Єгорівна знизала плечем. Вона чіпала своє коротке до підборіддя волосся, примружувалася з хитринкою, витягала губи вперед, качечкою, і намагалася ігнорувати свою сумну лінію овалу.

Хотіла б вона зараз прибрати з обличчя посмішку, від якої, як їй здавалося, утворюються зайві промінчики зморшок у куточках очей, та не могла. Вона давно не відчувала такого душевного підйому і легкості, такого заразливого оптимізму.

Хотілося радіти просто так і з найнезначнішого приводу. Їй дуже подобався цей новий запалений погляд, цей блиск в очах, від якого меркли вікові дефекти. І коли в неї востаннє гуляв по щоках природний рум’янець?

Чи то ще бути могло! Та якби вона знала, що станеться подібне знайомство, хоча б натяк на нього, то неодмінно підфарбувалася б яскравіше і волосся уклала ефектніше за допомогою фена, як робила щодня до виходу на пенсію.

Та й масочку можна було б… і поспати ніч у бавовняних рукавичках із живильним кремом, щоб руки мали свіжіший вигляд… Маленькі жіночі хитрощі, хто ними часом не гребує? Але вперше за довгі роки на Ольгу Єгорівну звернули увагу і без цього всього.

Наполегливий голос доньки вирвав Ольгу із замисленості.

— Мамо! Ти мене слухаєш узагалі?

— Га? Що?

— Я питаю де хліб, я просила тебе купити хліба. Діти не їдять суп без хліба.

— Ой… Забула, – зробила пустотливу гримасу Ольга Єгорівна.

Донька втупилася на неї, як на чужу. Мати ніколи нічого не забувала, це була найвідповідальніша людина, обов’язковість зашкалювала.

— От даєш… Ти як почуваєшся? Дивна якась…

Нарешті вона помітила, що мама вся сяє. Такі різкі зміни в літніх – поганий знак. Може серце розійшлося, тиск підскочив, звідси й червоні щоки…

— Усе чудово! – запевнила її Ольга Єгорівна.

— Гаразд, ти тут побудь… я сама вийду, – нахилилася до взуття Даша.

— Ні, ні! Моя помилка! Тим паче я не роздяглася, а ти в домашньому. Я миттю! – зупинила її мати.

Вона з легкістю, без звичних кректань, влізла назад у сандалі й грайливо підморгнула доньці. Даша нетямущо моргнула.

У магазині Ольга Єгорівна продовжувала літати в хмарах. Вона пройшла по одному ряду тричі, поки не згадала, що їй потрібно щось купити. Але ось що? Масло? Йогурт? Печиво? Яйця? Начебто яйця…

Так би й повернулася Ольга Єгорівна у квартиру доньки з одними яйцями, якби не побачила викладений перед нею на касову стрічку багет іншого покупця. Поставивши яйця на місце, вона взяла білий хліб і знову спокійно вдалася до мрій.

Ну до чого ж милий, чарівний чоловік заговорив із нею сьогодні в парку! Та їй за п’ять років не говорили такої кількості компліментів, причому явно щирих! Ользі Єгорівні сподобалося в ньому все: невимушена манера мови, простота, коротко підстрижені вуса на манер чубчика, що додають чоловікові домашньої солідності, і навіть його вікове черевце здалося Ользі Єгорівні затишним і милим, а головне, що підкорювало серце, – це його зацікавлений погляд, який милується Ольгою Єгорівною.

І навіть ім’я у цього сивочолого джентльмена було особливим, з ноткою казкового принца – Едуард. Едуард Васильович – так він представився Ользі.

— Ти що, в сусіднє місто ходила? – бурчала донька, приймаючи хліб.

— Черга була довга, – ухильно відповіла Ольга Єгорівна.

— Ні, мамо, щось із тобою не те, – продовжила вона, давши по шматочку хліба дітям. – Давай розповідай, що там у тебе сталося? Когось із подруг на вулиці зустріла і тобі розповіли цікаву новину? Або в лотерею виграла сто гривень?

— Які лотереї, про що ти, я ніколи не велася на таке, – відмахнулася Ольга Єгорівна. Вона сіла в крісло і, опустивши очі, почала розгладжувати візерунок на своїй літній сукні. – Просто… ну… Познайомилася з деким на прогулянці. З однією приємною людиною.

— Ну-ну… Я рада, – усміхнулася Даша, як і раніше не розуміючи романтичної ситуації матері. – Знайшли спільну мову, так?

– Так, ти знаєш, так кумедно вийшло! – зніяковіло посміхалася Ольга Єгорівна, мнучи сукню, – він, цей чоловік, теж з онуком гуляв.

— Чоловік? – насторожилася Даша.

— Ага. У тебе крем для рук є? Дай, будь ласка, шкіра після мила сохне.

Даша кинула їй на коліна крем. Ольга Єгорівна почала втирати його по масажних лініях у шкіру і продовжувала розповідь:

— А в парку сьогодні так чудово було! І не спекотно, і так красиво різалися крізь крони сосен сонячні промені… Я примліла на лавочці… Поглядаю за дітьми, а сама ось якось задумалася… про розмір пенсії. Чула, що обіцяли надбавку. І тут до мене хлопчик підходить років п’яти – з букетиком конюшини! Ну ти його вже викинула… Я так здивувалася, подякувала, а він каже: «Це мені дідусь сказав вам подарувати!» А чоловік, він на лавочці навпроти сидів, як засміється:

«Ну все! З тобою кашу не звариш, відразу мене здав!»

І одразу до мене підійшов, запитав дозволу присісти. Такий галантний чоловік… Ввічливий.

— От як? – іронічно скривилася Даша, – а ти, мамо, виявляється, не вимоглива. Багато не треба – і конюшині рада з-під ніг, як…

Даша осіклася, бо мало не сказала «як корова».

— А яка різниця між віником за дві тисячі й безплатною польовою квіткою? У витраченій сумі? – з образою заперечила Ольга Єгорівна. – Я вже переросла ці дурниці. Квіти часто дарують формально і дуже рідко від миттєвого душевного пориву. І тим цінніша непоказна на вигляд квітка, бо її подарували від серця.

— Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво, – зауважила Даша, закочуючи очі.

— Фу, яка вульгарна, заїжджена фраза, – суворо приструнила її мати, – Не опускайся до сміттєвих перлів з інтернету, не для того я тобі давала освіту, – суворо приструнила її мати.

— Гаразд, гаразд, мовчу. Ну і що було далі?

— Він уточнив, які з дітей на майданчику – мої. Сказав, що вони такі ж гарні, як мама. Уявляєш, він подумав, що я їхня мати!

Тут Ольга Єгорівна подивилася на доньку, вся така порожевіла, але продовжила захоплюватися сама собою. Очі її зніяковіло сяяли, як у молодості.

Але Даша фиркнула.

— І ти ще будеш говорити мені про вульгарність?! – розсміялася вона, – та цьому дешевому підкату сто років вже! Ой, мамо, невже ти й справді повірила…

Даша сміялася і сміялася, поки не побачила, що мама ображена до глибини душі. Ніщо так не ображає жінку, як прямий натяк на вік… Усі пані прекрасно бачать себе в дзеркалі і з роками відображення тішить їх дедалі менше. І ніяк не можна цьому запобігти! Природа жорстока! І тому часом охоплює страшна туга за молодими роками, і хочеться, щоб оточуючі, особливо близькі, робили вигляд, що нічого не помічають. Який сенс тикати ножем із гострих слів у відкриту рану? Навіщо робити боляче тому, хто життя поклав на вас?

— Ні, мамо, я не те хотіла сказати… Я не хотіла тебе образити, вибач! – схаменулася Даша.

— Але тобі це вдалося, – відчеканила Ольга Єгорівна.

— Та Господи, мамо, тобі шістдесят майже! Невже ти не змирилася?

— Ось доростеш до моїх років – зрозумієш. Тобі зараз тридцять і, знаєш, мені теж у душі не більше тридцяти. Я раніше не розуміла, коли так говорили інші… А тепер зрозуміла. І душа моя також юна, і виявляється може закохатися…

— Закохатися?! Мамо! Фу! Ти що закохалася в цього старого?! – вигукнула, знову ставши грубою, Даша. Але ж вона права, права! Хтось має протверезити матір, поки не пізно!

Ольга Єгорівна пішла некрасивими плямами.

— Він не старий! І я маю право!

— Нічого ти не маєш! Хочеш зрадити пам’ять батька?! Це все одно, що зрада!

— Нічого подібного! Його немає вже п’ять років! А моє життя не закінчене!

— Твоє життя – це ми: я і брат, і наші діти! Ти що ж – зібралася в ліжко до нього стрибати? Як мені на тебе дивитися потім? Яке може бути кохання між літніми?! Боже, мамо, не ганьбися! Ти для цього вже занадто стара!

Даша кричала, вона була в жаху. Уявити матір не з батьком, а з якимось іншим мужиком, старим, пошарпаним життям, і як він з її мамою, з її святою, нічим до цього незаплямованою мамою… Гидота!

Ольга Єгорівна відразу пішла додому. Даша зрозуміла, що перегнула… Вона дзвонила матері, хотіла вибачитися, але та не брала слухавки. Даша турбувалася, що завтра мати від образи не прийде сидіти з дітьми… Але в які ж це ворота? Познайомилася з якимось дідом і тут же закохалася?! Хіба можна назвати таку поведінку для її віку серйозною?

А від колишнього запалу Ольги Єгорівни не залишилося й сліду… Вона дійшла до будинку на важких ногах і впала на ліжко. Проплакалася. Справді! Яке може бути для неї кохання! Її життя закунчується! Діти не приймуть… Подруги засміють… Та й узагалі цей Едуард може й не зателефонувати їй, хоча взяв номер! Може він із ввічливості взяв, загрався! А вона розмріялася! Молодухою себе відчула! Куди вже їй!

І вона, заспокоївшись, нічого не могла робити іншого, як пригадувати ранкову зустріч з Едуардом. Як він жартував, розповідаючи про себе у формі звіту!

«Едуард Васильович. Шістдесят два роки, вдівець, дітей троє, онуків поки що двоє. Видалений апендицит, операція на шлунку, як бачите, успішна. Легкі проблеми з легенями, жити не заважає, але через неї довелося кинути палити. У запоях жодного разу помічений не був. Разом шкідливі звички відсутні. Люблю дітей, обожнюю собак. Щасливий власник фокстер’єра. Захоплююся лижами взимку і велосипедом влітку. Рік тому почав вивчати італійську мову, бо з молодості вважав її прекрасною. Коли ще з нею знайомитися, якщо не зараз? Та й мізкам теж тренування.»

Ольга розповіла йому про дітей, про те, що вона теж вдова. Слабкі нирки. До пенсії були повністю замінені всі зуби – вони в неї з молодості слабкі. Теж любить велосипед, а ще… Вона знає італійську мову, в інституті її вивчала. Взагалі-то вона професійний перекладач з італійської… Ах, як нескромно це звучить, вона й не думала хвалитися! Але якось так.

І їй здалося… що і йому здалося теж… Що вони одне одного знайшли. Відшукали вони ту мотузочку, якою могли з’єднатися їхні долі – їхні вже майже прожиті, але ще не закінчені долі… І коли прощалися вони, Едуард зніяковіло поцілував її руку, а Ольга Єгорівна зі здивуванням відчула в животі давно забуте почуття – тремтіння метеликів, торкання їхніх крил. І це було сильне почуття. Сильніше за ті, що вона відчувала раніше – тому що тепер, у цьому останньому польоті закоханості, вона не соромилася і не боялася перед ними, а віддавалася цілком волі метеликових крил. І Едуард обіцяв, що ввечері зателефонує, якщо вона не проти. Ольга сказала, що чекатиме дзвінка.

«Він не подзвонить, не подзвонить! – думала, оплакуючи настільки дурне і блискавичне почуття Ольга, – він усього лише розважився, Даша права. Навіщо я йому, стара, потрібна! Геть, дурні мрії!»

Телефон завібрував знову. Ольга Єгорівна була впевнена, що це дочка. Ні вже! З нею вона розмовляти не буде! Навіть якщо Даша має рацію, вона не повинна була висловлюватися так прямолінійно про захоплення матері. Ніякої поваги! Зовсім Ольга Єгорівна її розпустила!

Вона подивилася заплаканим оком на екран і побачила там незнайомий номер. Відразу сіла. Прочистила голос. Спину випрямила.

— Алло? Так?

— Оленько, це я, Едуард! Телефоную як і обіцяв.

— Ах, чудово! Я рада, – усміхалася Ольга Єгорівна.

— Якщо чесно, ледве дочекався вечора, хотів години дві тому набрати, але боявся здатися нав’язливим.

— Що ви, що ви, телефонуйте коли хочете, Едуарде.

— Можете називати мене просто Едик, якщо це не образить вашу тонку душу.

— Та яка там тонкість… – знову зніяковіла Ольга, – Едик звучить чудово.

— А що у вас із голосом, Оленько? Ви чимось засмучені? Голос якийсь упав. Філю, фу! Фу, я сказав! Уявляєте, собака в ніжку дивана вчепилася. Натякає, що хоче гуляти.

— Що з моїм голосом… Та знаєте, з донькою трохи посварилися…

Едуард кілька секунд помовчав.

—- Це нічого, нічого. Справи життєві, – наставницьки сказав він.

— Ага… – зітхнула Ольга.

— Як би мені вас розвеселити? Що ти кажеш, Філю? Ах, так!

Ольга й справді почула дай собаки.

— Уявляєте, він сказав: «Запроси її на прогулянку, старий осел!»

Ольга не стримала смішинку.

— Так і сказав?

— З точністю до розділових знаків. Тому, Оленько, я змушений з радістю запросити вас на вечірню прогулянку, щоб розвіяти вашу тугу, бо пса я неслухняним бути не смію. Що скажете?

— Ой, ви знаєте, я якось не готова… – подумала Ольга про своє заплакане обличчя, – не при параді.

— Дурниці! – відрізав Едуард, – красива жінка красива завжди, додаткові хитрощі її тільки псують і здешевлюють. То ми зайдемо за вами?

— А давайте зустрінемося на тому самому майданчику в парку?

— Може на вході біля кіоску, де продають журавлинний морс? Ви любите морс?

— Люблю. Через півгодини?

— Домовилися! І Оленька, це мій номер, збережіть про всяк випадок.

— Я якраз збиралася!

Ольга підбігла до шафи, відчинила її і стала метушливо ритися в речах, наводячи безлад. Сукня буде занадто недоречною… брючний костюм… теж ні, це не співбесіда. Переривши купу блузок, спідниць і піджаків, Ольга зупинила свій вибір на звичайній, доволі новій футболці та джинсах. Їй чомусь хотілося виглядати по-простому, не кричущо. Вона встигла трохи завити волосся плойкою, підфарбувати одним шаром вії і нанести на губи трохи рожевий бальзам. Що ж… цілком собі мило, і головне доречно. Більше за двадцять хвилин нічого було неможливо встигнути.

Едуард уже зустрічав її там. У руках у нього був величезний букет рожевих гладіолусів і він відразу вручив його Ользі Єгорівні. Вона сторопіла як ніколи.

— На вас схожі, не знаходите? Такі ж ніжні.

—- Ах, ви все лестите! – зачервоніла Ольга, згадавши слова доньки про те, що вона стара, занадто стара для цього всього…

— Ні слова лестощів, Олю! Ви зрозумієте це, пізнавши мене трохи краще. Я не вмію брехати. Патологічно. Взагалі.

— Але коли ви встигли їх купити? Та й дорого це, не варто було.

— Відразу після нашого знайомства. Соромно стало, що «підкотив» до вас – начебто так кажуть по-сучасному? – з жалюгідним пучком конюшини. Але й він був від душі.

— Охоче вірю. А де ваш собака?

— Носиться. Він знайде нас. Ах, ось… Мало не забув – ваш морс. А це мій. Прогуляємося?

Він галантно підставив Ользі свій лікоть, але в Ольги не виходило одночасно тримати квіти, морс і йти з ним під руку. Едуард узяв роль “квітконосця” на себе.

Вони гуляли так довго, що на небі встиг проявиться виразним жовтим млинцем місяць. Посвіжішало. Ніч дихала їм в обличчя охолодженою літньою посмішкою. Вони довго прощалися біля під’їзду Ольги і ніяк не вірилося, що їхнє знайомство поки що обмежується одним днем. Здавалося, що вони знають одне одного кілька років. Здавалося, Ольга помолодшала років на тридцять… Вона відчувала себе дівчиськом. Не віриться, не віриться, що таке взагалі може бути… І ці метелики в животі… У неї ж давно зупинилися всі жіночі процеси в організмі. Як же так?

Навколишні закидали Ольгу компліментами. Що сталося? Схудла? Але вона й так не товста. Знайшла на косметолога гроші? Ольга з посмішкою відмовчувалася, але довго зберігати таємницю не вдалося – її часто бачили в компанії цікавого чоловіка. Можливо, пліткували за спиною, але Ользі було байдуже: вона пурхала і була щаслива.

І це в них теж було. Ольга нервувала напередодні страшенно, вона комплексувала з приводу своєї не пружної фігури, готувалася ретельно: і скрабом себе терла, і кремами, підготувалася як могла. Едуард її здивував – розвіяв усі комплекси і страхи… Виявляється, і в шістдесят буває повноцінне життя, і кохання теж трапляється! А Едуард після першої близькості став називати Ольгу «моя мангова цукерка» – від тіла Ольги пахло саме так через скраб.

Так і минуло два чарівних місяці. З одного боку, Ольга помолодшала й ожила, а з іншого – залишався відкритим конфлікт із донькою Дашею.

Ольга не могла кинути турботу про онуків. Вона їх любила. Дочці прямо сказала – в моє особисте життя не лізь, ні слова більше. Стосунки між ними залишалися натягнутими. Даша ні про що не питала, боячись втратити безкоштовну няньку, Ольга ставилася до неї хоч і ввічливо, але з прохолодою. Від людей Даша дізналася, що мати зовсім збожеволіла і переїхала в простору квартиру свого коханого. Даші, як і раніше, було соромно за матір, але через два місяці чоловік із захопленням розповів їй одну історію.

— Іду ввечері додому, а попереду мене, взявшись за руки, пливе пара в роках. І я подумав, що це так мило і зворушливо! Ідуть за ручки, один на одного поглядають грайливо, закоханість навіть видно. Дай бог кожному ось так – подумав я. Обганяю їх і розумію, що це мати твоя! Я мало не сів!

— І що ти сказав їм?

— «Здрастуйте».

— А вона тобі?

— Посміхнулася і каже: здрастуй, мій дорогий. І пояснила супутнику, що це її улюблений зять. Так і сказала, – підтвердив задоволений чоловік, – ну ми зупинилися, познайомилися з мужиком. Класний мужик, скажу тобі. Дуже радий за них – гарна пара. Мати твоя хороша жінка і заслужила на особисте щастя. А ти не знала про це? Що в неї чоловік?

— Уривчасто, – ухилилася Даша.

Після цієї розмови Даші стало за себе соромно. Справді, чому мама має ставити на собі хрест і відповідати її уявленням? І, схоже, ніхто її не засуджує, навпаки, ставляться з розумінням. Одна рідна донька на неї взʼїлася… І вона набрала її номер.

— Мамо, у Сашка іменини через тиждень, ти ж пам’ятаєш?

— Звичайно, якщо ти щодо подарунка…

— Ні. Я запросити тебе хотіла. І Едуарда. Приходьте, час нам познайомитися, посидимо в сімейному колі…

Даші було дико бачити маму щасливою не з татом, а з іншим чоловіком… Їй знадобився час, щоб звикнути. Вона повторювала собі, що мама теж жінка, а не тільки бабуся і мати, що вона гідна і в неї є свій особистий світ. Тим паче вона стала такою жвавою, щасливою і сяючою!

На святі взяв слово Едуард.

— Я бачу, що всі вже ситі й кого треба вже привітали, – підморгнув він хлопчикові, – і ми хотіли б з Олею взяти слово і запросити вас на наше скромне торжество – на розпис. Ми вирішили одружитися в грудні.

— Мамо! – крикнула Даша.

— Що???

— Невже все настільки серйозно? Це що – обов’язково?!

— Ні, – усміхнулася Ольга, пригорнувшись до майбутнього чоловіка, – просто ми так хочемо. Тож дайте нам просто любити.

КІНЕЦЬ.