— Жінкооо, – ось так, у ніс, розтягуючи останню букву, зупинила Таню секретарка, довготелеса дівчина з накачаними губами.

— Мені тільки на підпис, – принижено дивлячись знизу-вгору, адже від цієї мимри залежить її доля.

— Олександр Федорович особисто проводить співбесіду з кожним новим працівником. Чекайте!

— А не можна щоб просто поставив підпис, я ж влаштовуюся прибиральницею?

Їй було так страшно йти в цей величезний кабінет, де сидів грізний директор підприємства, якого боялися всі підлеглі.

— Жінкооо…

— Добре, я почекаю.

Тані дуже потрібна була робота, можна сказати, це її останній шанс влаштуватися на пристойне місце. Так, так, пристойне, бо працівники підприємства отримували таку зарплату, що решті містян і не снилася. Люди не звільнялися, працювали, доки дозволяв вік, і йшли на пенсію, проводжаючи пошаною і дорогими подарунками.

І до глибокої старості (звісно, кому щастило до неї дожити), користувалися численними благами у вигляді відпочинку в санаторії, екскурсій і концертів знаменитостей абсолютно безкоштовно. Навіть прощання з грішним тілом і поминки колишнього працівника оплачувалися з каси комбінату, не доставляючи родичам проблем.

Нових працівників на місця, що дивом звільнилися, брали тільки за рекомендацією родичів або хороших знайомих, і директор особисто проводив співбесіду. Ніхто не знав, яким може бути рішення і від чого воно залежить, чи то від уміння людини тримати себе, чи від настрою грізного начальника.

Дисципліна на підприємстві була жорстока, люди викладалися на всі двісті відсотків, але ніхто не йшов добровільно від такої участі.

Людина владна і сувора, Олександр Федорович сам працював за десятьох, і того ж вимагав від інших. Жодного ледаря і неробу в колективі не було, ніхто б за них не став поручатися, щоб самому не втратити місце.

Але директор незважаючи на свою суворість, був людиною справедливою і, як казали всі, людяною. «Здоров’я працівника, запорука успіху підприємства», говорив керівник, і в поліклініці комбінату працювали тільки найкращі фахівці. А в санаторії цілий рік відпочивали і лікувалися всі без винятку, не сплачуючи при цьому жодної копійки.

«Хліба і видовищ!» Повторював він слова давньоримського сатирика Ювенала, людини мабуть дуже розумної. Народ, якому він забезпечував цей самий хліб, з маслом та ікоркою, і численних видовищ, підкорявся йому беззаперечно, і вважав його чимось на зразок бога, який вершить їхні долі.

Ще б пак не вважати, адже все, що мали в цьому житті, вони отримали завдяки йому. Квартири за півціни, величезні допомоги з будь-яких проблем, елітна школа для дітей, безкоштовний дитячий садок, і це все плюсом до величезної зарплати!

Якунін умів працювати і налагоджувати зв’язки, і народ був йому за це вдячний, нікому на думку не спало б критикувати його.

Ось до такої неймовірної людини на прийом сиділа Таня Панько, поки що продавщиця магазину, і дуже хотіла отримати посаду прибиральниці. Її доходи збільшаться втричі, якщо грізний директор поставить свій підпис на кутку паперового аркуша.

Після розлучення з третім чоловіком, який за якоюсь дивною закономірністю виявився любителем чарки, як і попередні, Таня зрозуміла, що шукати жіноче щастя більше не варто. Тим паче що дочка, одна виховувала трьох дітей, і дуже потребувала маминої допомоги, як моральної, так і матеріальної.

З моральною підтримкою складнощів не було, а ось матеріальний бік сильно турбував жінок, які були змушені піднімати дітей без участі чоловіків.

Свого часу зарплати продавщиці ледве вистачало, щоб виростити доньку, тому й були неодноразові спроби отримати годувальника в сім’ю. Але чоловіки, замість того, щоб створити райські кущі в маленькій квартирі Тані, створювали лише проблеми і головний біль. Утримання самця обходилося жінці надто дорого, зарплати його вистачало лише на обіди та вечері з великим шматком м’яса і ковбасу на сніданок.

Донька теж виявилася не найрозумнішою дівчиною, принца на своєму життєвому шляху вона не зуміла зустріти. Той уявний коронований, на якого покладалися великі надії, лише наробив трьох дітей, а годувати й одягати їх довірив тещі. Коли на порозі з’явилася розлучена донька, з немовлям на руках, і з двома пристебнутими до спідниці малятами, Таня зрозуміла, спокійної старості в неї не буде.

Дочка через декретну відпустку працювати не могла, і роль годувальника в сім’ї дісталася бабусі, незважаючи на її не наймолодший вік.

Потрібна була робота з хорошою зарплатою, і на думку спала відчайдушна думка, а що, як ризикнути і спробувати прорватися у святая святих?

Щоб мати можливість сьогодні споглядати живого бога, Таня півроку благала подругу, щоб та замовила слівце, коли на підприємстві звільниться хоч якась посада. І коли одна з прибиральниць пішла на пенсію, добросерда подружка пішла з поклоном до начальства, їй було шкода змучену Тетяну.

Була ще тендітна надія з часом влаштуватися за фахом, але це зовсім необов’язково, зарплата прибиральниці її теж цілком влаштовувала.

А в кабінеті директора, витираючи піт з чола, сидів претендент на місце начальника дільниці, високий чоловік із густими бакенбардами і пишною порослю на обличчі.

Олександр Федорович ставив запитання за запитанням, на які кандидат відповідав без запинки, він був фахівцем у своїй справі.

— Мені здається, що ви підходите нам, але є одна дрібниця, яка мене у вас не влаштовує.

Чоловік стрепенувся і вперше подивився директору прямо в очі, але не посмів поставити запитання.

Витримавши паузу, Олександр Федорович продовжив:

— Рослинність на вашому обличчі, її слід прибрати, у нас усі приходять на роботу чисто поголеними.

Очі претендента забігали, він розгубився, перебираючи в голові обличчя тих, хто йому дав рекомендацію, вони носили вуса і бороду.

— Я поголюся…

— Добре, чекайте відповіді, вам зателефонують найближчим часом.

Червоний і мокрий від поту чоловік пройшов повз секретарку на тремтячих ногах і, забувши попрощатися, тихо зачинив за собою двері.

— Євгенія, – голос директора був неупередженим і спокійним, – Панько чекає?

— Так, Олександре Федоровичу.

— Нехай заходить, а попередньому кандидату відмовити.

«Той, хто не може відстояти свою бороду, не зможе керувати цілою ділянкою», – подумав вершитель доль, – “а шкода, справу він знає добре”.

Людина, яку боялися і поважали сотні, а може й тисячі людей, сиділа за столом, втупившись у монітор, ледве кивнув на тихе «здрастуйте» Тетяни.

Він займався своїми нескінченними справами, коли ставив начебто чергові запитання, і жодного разу не глянув на неї.

Високий, широкоплечий, із сивою шевелюрою, мав дуже переконливий вигляд і викликав бажання пригнутися, стати непомітною.

Але Олександр Федорович краєм ока уважно стежив за жінкою, і дивувався, не розуміючи її поведінки.

Таня ж бліднула і червоніла по черзі, їй хотілося тут же провалитися крізь землю і ніколи звідти не вилазити. Господи, навіщо тільки вона прийшла сюди, краще б цілодобово сиділа у своєму магазині, а замість сну мила підлогу там же. Жінка, яка пройшла вогні, воду і мідні труби не по одному разу, вперше в житті зрозуміла, що означає справжнє приниження. Те, що було до цього, постійна скрута, чоловіки-пияки і навіть стусани від них, поруч не стояли із сьогоднішньою її ганьбою.

Перед нею, у директорському кріслі сидів Санька-очкарик, так прозвали її невдалого залицяльника дівчата з гуртожитку, сорок років тому. Усі дружно потішалися над хлопцем, безнадійно закоханим у красуню Таню з 405 кімнати.

Вони познайомилися в потязі, коли їхали після канікул до обласного міста, де Таня навчалася в технікумі, а Сашко в інституті. Місця опинилися поруч, і в молодих людей не було шансу не познайомитися, а що ще можна робити дві довгі години поїздки.

Довготелесий, невпевнений, який не знає, куди подіти довгі руки, таким Таня запам’ятала цього юнака. Він годинами чекав її біля дверей технікуму, приносив квіти і написані нетвердим почерком на аркуші зошита вірші.

Коли Таня через півроку твердо відмовила йому, він став на коліна перед нею, і на очах у хлопця були сльози. Але впевнена у своїй красі, нещадна і дурна дівчина лише сміялася, відштовхуючи його руки.

Потім він пропав назавжди, випадкові знайомі сказали, що Саша перевівся в якийсь інститут у Києві, і на цьому їхні шляхи розійшлися.

З роками, переживши невдалі заміжжя і сповнене труднощів життя, Таня зрідка згадувала того, хто готовий був покласти до її ніг усе, що вона забажає. Крім імені вона не знала про нього нічого, тоді їй це було нецікаво, а потім шукати не мало сенсу.

Виявляється, він увесь час був зовсім поруч, якщо рахувати за кілометри, і настільки високо соціальними сходами, що їхні шляхи ніколи б не перетнулися.

«Чому вона так затиснута, я ж запитую про найпростіші речі» думав чоловік за столом, хоча й розумів, що та може боятися його.

Сам він давно забув, що це таке – страх, хоча почуття, напевно, було йому знайоме колись. У боротьбі за місце під сонцем, чоловік давно змінив його на обережність, звикнувши завжди вираховувати, як і з ким поводитися. Роки жорстокої конкуренції за кожну сходинку в нелегкому підйомі по сходах влади загартували так, що багато людських почуттів стали йому чужими. Не можна бути сентиментальним і добрим, коли відповідаєш за життя і благополуччя величезної кількості людей, він знав це добре.

Підприємство, де Якунін почав працювати інженером після інституту, розвалилося б у лихі 90-ті, залишивши без засобів до існування півміста. А він зовсім нещодавно одружився вдало, донька одного з керівників ощасливила своєю увагою простого, і не дуже вродливого хлопця.

Довелося, ризикуючи багатьом, зокрема й життям, рятувати крісло і благополуччя тестя, і тоді ще просто Сашко вплутався в такі справи, що, згадуючи про ті роки, ставало незатишно. Але вони загартували характер, з кров’ю видираючи з нього непотрібні для серйозної і відповідальної людини риси характеру. Вершили долю рідного підприємства, звісно ж, старші товариші, але поруч із ними, закриваючи їхні спини стояв і Сашко, вони цього не забули. І йдучи на пенсію, благословили обійняти посаду керівника, знали, що тільки він зможе тягнути цей нелегкий вантаж.

Довіри він виправдав, навіть більше ніж очікували, невелика фабрика з випуску картонно-паперових виробів стала величезним підприємством із численними філіями. Сашко, ні, вже Олександр Федорович поринув головою в роботу, забувши, що в житті можуть бути й інші інтереси.

Головною опорою була дружина, красуня і розумниця, яка створила для нього ідеальну сім’ю,  і виростила чудових дітей. Він розумів, його участь у вихованні двох синів і доньки мінімальна, бачив їх тільки ночами і сплячими. Але дружина зуміла в дітях виховати до батька, якого постійно не було, нескінченну повагу, хоча тепла у стосунках майже не було.

Він мимоволі порівняв жінку, що сидить перед ним, із дружиною, вона була того ж віку, що й Алла. Але кандидатка в прибиральниці мала набагато старший вигляд, дешева косметика й одяг китайського виробництва дуже допомогли їй у цьому. Дивно, чому ця недоглянута особа викликала в ньому якісь спогади про минуле, може вони були знайомі колись? Хоча навряд чи, в його оточенні завжди були тільки успішні люди, інших він не пустив би у своє життя.

Олександр Федорович рідко зраджував дружину, він її поважав і цінував, і якщо і відбувалося щось подібне, то це були красиві дівчата модельної зовнішності. А ця була старою і пошарпаною, і інтересу як жінка, у нього не могла викликати.

Нічого не могло привернути його увагу в цій істеричній кандидатці на місце прибиральниці виробничих приміщень, окрім її тремтячих рук і підборіддя. Тож він з легкістю виніс рішення, що не варто брати у величезний колектив людину з нестійкою психікою, хіба мало на що вона здатна.

— Ідіть, вам секретарка видасть документи!

Це означало лише одне, її не взяли на роботу, і Таня кулею вискочила з кабінету, не знаючи, радіти цьому чи ні. Працювати прибиральницею на підприємстві в людини, яка колись стояла на колінах перед тобою, не найкраща доля. Завжди бійся панської любові і панського гніву, предки знали, про що говорили.

Це сьогодні божок місцевого значення, не впізнав у ній своє перше кохання, бо вони на різних рівнях добробуту перебувають. А якщо з часом згадає, бог знає, які почуття може викликати в нього та, що принижувала й сміялася з нього.

Тремтячими руками вона запхала документи в сумку і на ватяних ногах доплелася до лавки перед будівлею. У голові задзвеніло, і вона опустилася на залізну сітку між кованими стійками. Тут навіть лавка була ґрунтовна, поставлена на століття, але холодна й незатишна, як і все, що створила ця всевладная людина.

Олександр Федорович стомлено перебирав папери на столі, сьогоднішній день вимотав його, тільки чому, не міг зрозуміти. Піднявшись із крісла, він підійшов до вікна, побачив самотню постать на лавці й відчув, як кольнуло в грудях зліва.

Дивно, чому взагалі звернув увагу на цю жінку, може були знайомі колись. За довге життя він бачив і зустрічав різних людей, запам’ятовував лише потрібних, легко викидаючи геть обличчя тих, хто не був гідний цього.

Він не відчував ні співчуття, ні жалю до тих, кому сьогодні відмовив у прийомі на роботу, забув рівно в ту хвилину, коли вони вийшли за двері.

Чоловік потер рукою груди, безсумнівно кололо зліва, а з цим жартувати не слід було.

— Євгеніє, скасуй на сьогодні всі зустрічі, і зателефонуй Самойлову, я приїду до нього за годину.

— Добре, Олександре Федоровичу, зроблю.

Самойлов був тим лікарем, хто колись зашивав рану на його плечі після одного інциденту, постаралися бандити, які намагалися віджати підприємство.

За ці роки він став його сімейним лікарем і знав усе і про всіх, підбирав потрібних спеціалістів для його родини.

І цього разу зробив як годиться, протягом години його оглянули кілька фахівців, клацали і гуділи апарати, просвічуючи тіло з усіх боків.

— На заздрість усім здоровий, як бик!

Самойлов посміхався і плескав по плечу, йому це дозволено, одному з небагатьох.

— Але про всяк випадок вам випишуть кілька уколів заспокійливого, вони не будуть зайвими.

Увечері він ліг спати раніше, напевно, діяла ін’єкція, яку зробила медсестра, надіслана Самойловим.

Засинаючи, у каламутному тумані бачив сіру будівлю, з відчинених дверей якої, регочучи, вибігали молоденькі дівчата й хлопчаки. Він стояв і чекав на когось, а в грудях із лівого боку кололо й нило, як і сьогодні вдень. Олександр Федорович провалився в густий сон, так і не побачивши, заради кого замерзли ноги, і рука міцно стискала стебла гвоздиків.

А з лівого боку грудей, під товстим панциром набутої байдужості, востаннє підняла руку Любов, і тихо стукнула в бетонну стіну серця.

Вона так довго спала, та прокинулася сьогодні ніби від поштовху, і спробувала звернути на себе увагу. Щоправда, вже не пам’ятала хто вона, і навіщо їй стукати, але рука піднялася й обережно вдарила, а потім ще й ще раз.

Останній стукіт не почув ніхто і Любов задрімала, притулившись до стіни. Поруч спали міцним сном ті, хто забув, хто вони, – Співчуття, Біль, Радість і ще багато таких самих непотрібних для дорослого чоловіка, що відбувся, почуттів.

КІНЕЦЬ.