Тато завжди відрізнявся особливою любов’ю до сина. А як же! Це ж спадкоємець, гордість роду! Не те, що якась там дочка, на неї можна й уваги не звертати.

Мама не прагнула вибудовувати якісь рівноправні стосунки у сім’ї, вона завжди підспівувала батькові. Він сказав, що в нього син, спадкоємець, це світло у віконці, отже, так воно і є.

На мій бік мама не вставала. Все було так, як казав батько, а батько всіма руками тримався за брата, вкладаючись у його розвиток, жертвуючи для цього багатьом.

Тільки все було марно. Брат усіх цих вкладень вочевидь не виправдав. Виріс він з короною на голові, яка нічим не підкріплювалася, тільки словами батька і матері, що підспівує йому.

Виростити “справжнього мужика” із сина у тата не вийшло. Брат лінивий, химерний і вважає, що йому всі по життю винні.

Я з сім’єю спілкуюся дуже рідко, а тепер думаю, що взагалі треба припиняти це безглузде спілкування. Нічого хорошого мені з того боку не прилетить, а черговий вчинок батька показав, що в цій сім’ї мені місця немає.

З батьківського будинку я пішла, коли мені було сімнадцять. Університет надавав гуртожиток, куди я і влаштувалася. А потім почала винаймати житло, бо жити з ріднею мені не хотілося.

Брата нічого не бентежило, він як жив з батьками, так і досі живе. Батьки в цьому нічого дивного та страшного не бачили.

Цього року я нарешті спромоглася накопичити внесок на покупку в іпотеку невеликої квартири-студії. Більше я зараз не потягну, а мати свій власний кут дуже хочеться.

Батьки, з якими я навіщось вирішила поділитися своєю радістю, дуже стримано мене привітали, хоча батько не забув пройти по невдалому району та маленькому метражу квартири.

Про свій порив розділити радість із батьками я пошкодувала дуже швидко. У мене періодично спалахували фантомні почуття до сім’ї, але тепер я остаточно зрозуміла, що жодної сім’ї не маю.

Нещодавно у мами не стало двоюрідного брата. З ним ніхто не спілкувався, бо він, скільки я його пам’ятаю, пив. Але після нього залишилася квартира, яку мати отримала у спадок.

Мене покликали допомогти з поминками, які проводили вдома, я й приїхала. Поминки швидко перейшли у звичайне застілля, тому що покійного до ладу ніхто не знав і по ньому не сумував.

Тато гарненько випив, а потім почав міркувати, що у квартирі треба буде зробити ремонт, а як брат одружиться, то піде жити туди зі своєю родиною. Типу, буде такий весільний подарунок.

Мене ця його заява чомусь дуже зачепила. Те, що спадщина мамина, а розпоряджається нею тато, мене не здивувало, мама у нас права голосу ніколи не мала, а може просто не користувалася, але те, що квартира відходить виключно братові, мене зачепило.

Батьки, хочуть вони того чи ні, мають двох дітей. А брат не інвалід, не жертва обставин, щоб йому робити такі, щедрі подарунки.

Я поцікавилася, чи батьки нічого не хочуть подарувати мені, я ось через три місяці заміж збираюся виходити. Поцікавилася я просто, щоб присоромити батьків.

– Тобі телевізор подаруємо, ну, чи пральну машину, – не довго думав над відповіддю батько.

– Як чудово ви вирішили. Брату квартиру, а мені пралку, прям рівноцінні подарунки!

– У чоловіка має бути своє житло ! – Стукнув кулаком по столу батько.
А мама тихо додала, що в мене квартира вже є.

Так, у мене квартира є, але батьки не доклали до цього жодного зусилля. Навіть штори мені вішав тоді ще мій друг, а тепер наречений. Батькові ніколи було, а брат таке й не вміє.

Я ще хвилин десять посиділа, перетравлюючи почуте, а потім пішла. Ніхто навіть проводити не вийшов. Але це мене зовсім не здивувало.

Це був корисний урок, тепер я достеменно розумію, що в мене сім’ї немає. Але через три місяці я її створю, тільки там не буде батьків та брата. І річ тут навіть не у квартирі.

КІНЕЦЬ.