Хату я не продавала до осені, хотіла спочатку урожай з городу зібрати, бо з нього все і почалося.

Але як тільки я городину зібрала, то зробила все, що задумала, чим неабияк ошелешила своїх дітей.

– Не розумію, що відбувається? Мамо, на нашому подвір’ї вже господарюють чужі люди, – збентеженим голосом повідомив мені син по телефону. – Що ці люди тут роблять? Мамо, може поясниш. І де, взагалі, ти?

Я аж розсміялася, не пройшло і пів року як син про мене згадав!

– Я заміж вийшла, і тепер в місті живу, – кажу.

В слухавці повисла тиша. Потім син наче оговтався і теж почав сміятися.

– Я зрозумів, ти жартуєш.

– Зовсім ні. Хочеш, дам слухавку своєму чоловікові і він тобі підтвердить мої слова.

– Ну ти даєш, ти вже геть розум втратила. Ти в паспорт свій дивилася, хто в 63 роки заміж виходить? А Марина знає про твою витівку.

У мене є двоє дорослих дітей – син Іван і донька Марина. Вони вже одружені, самостійні, і завжди вічно зайняті.

Кілька років тому мені у спадок перейшов будинок в селі. Я зробила там ремонт і з радістю переїхала, бо давно мріяла про життя в селі, на свіжому повітрі.

Біля будинку була невелика земельна ділянка і я відразу взялася господарювати. Зібрала дітей, кажу, будемо разом город садити, матимемо все своє, домашнє.

Я сподівалася, що діти мене підтримають, але вони навіть не подумали це зробити.

– Мамо, на дворі 21 століття, все в магазині можна купити. Ти ж не думаєш, що ми зараз обкладемося відрами і лопатами і будемо на городі горбатитися заради мішка картоплі? – заявив мені син.

І донька моя його підтримала, Марина теж не мала ніякого бажання працювати фізично.

Та я таки в той рік город засадила, сусіди мені за гроші допомогли. А діти, як і обіцяли, не приїхали ні тоді коли я садила, ні тоді, коли я збирала урожай.

А мені дуже прикро було. Ну що їм вартувало приїхати на один день і гуртом все зробити?

Працювати вони не хотіли, але не відмовилися від гостинців. Я їм усього на зиму дала – і моркву, і буряк, і картоплю, закруток теж наробила для них, сподівалася, що вони все оцінять і на наступну весну вже самі захочуть город садити, адже це така краса – мати все своє.

Та дива не трапилося, і на наступний рік я знову все сама робила. Син з донькою лише восени по урожай приїхали. Ця частина їм найбільше була до вподоби.

Я не з тих, хто легко здається, і всупереч усім я таки щороку садила город. І далі так би робила. Та в моєму житті відбулася подія, яка змінила все моє життя.

Весною у мене на полі працював тракторист. Ми з ним познайомилися по справі, але потім приглянулися одне одному і почали ближче спілкуватися.

– Ми люди не молоді, навіщо тягнути? Давай зійдемося і будемо жити разом, – запропонував мені Іван.

Я подумала і дала згоду. Ми вирішили, що будинок в селі продамо і купимо квартиру, і заживемо собі там спокійно.

Дітям своїм я про це не сказала, вважала, що вони не заслужили, бо якщо вони вже кілька місяців не цікавляться тим, як у мене справи, то і ця новина для них буде не важливою.

Проте я помилилася. Син по урожай приїхав і побачив, що щось не так. А потім мене набрав і я вже йому по телефону усе пояснила.

Щойно він закінчив зі мною розмову, як мене набрала донька.

– Ти не мала права продати цей будинок. Він нам усім належить, – картає мене донька.

Та я вважаю, що зробила все правильно. Заповіт був на мене, і я стала єдиною власницею цього будинку, отже, можу з ним робити все, що захочу.

Тепер для своїх дітей я стала найгіршою мамою, навіть зрадницею мене називають.

Але що я зробила не так? Скільки разів я їх просила приїхати і мені допомогти, а вони ігнорували мої прохання.

Як думаєте, я і справді погана мама, чи я все правильно зробила?

Джерело