Телефонний дзвінок потурбував ранкову тишу квартири і змусив Ганну відірватися від улюбленого заняття. Вона відклала вбік п’яльця і зняла слухавку. Незнайомий жіночий голос здався їй злегка схвильованим:

— Ганна Сергіївна Криленко?
— Так. Це я.

— Вибачте, що турбую Вас, але мені необхідно поговорити про Вашого сина.
— Що з Дімою? Щось у садочку сталося?

— Ні-ні, не хвилюйтеся, я про іншого сина, про Павлика.
— Вибачте, Ви щось плутаєте, у мене тільки один син.

— Ну, як же, Павлик Криленко, 1998 року народження, 12 липня, в його особовій справі є Ваша адреса і телефон.

Дата, названа жінкою, була найбільшим болем Ганни. Вона зібрала всю мужність і спокійно вимовила:

— Так, цього дня в мене народився син, але він був шестимісячним і йго не стало на другу добу. Якщо це якийсь розіграш, то дуже дурний.

— Не кладіть слухавку, благаю Вас, хлопчик живий, він живе в дитячому будинку, мені нелегко було зважитися на цей дзвінок… Але заради Павлика… Він такий чудовий хлопчик… І уявіть собі, впевнений, що його батьки живі…

— Ні, цього не може бути, Ви щось плутаєте.

— Це правда! — майже вигукнула жінка, — я дуже хотіла б допомогти цьому хлопчикові. Павлику скоро виповниться 7 років, його найзаповітніша мрія  піти першого вересня до школи з мамою і татом. Я потайки зазирнула в його особисту справу, щоб знайти Вас… Повірте мені… Зустрінемося, я Вам усе докладно розповім. У Вас немає приводів не довіряти мені.

— Добре, давайте зустрінемося, — не зовсім упевнено вимовила Анна. Видихнула і більш твердо додала:

— За годину чекаю на Вас біля пам’ятника Тарасу Шевченку.

— Добре, я буду там, — відповіла жінка і відключилася.

 Ганна знову взялася за вишивку, до якої пристрастилася саме тоді, втративши свого первістка. Зазвичай це заспокоювало, допомагало їй розібратися зі своїми непростими думками і почуттями, але зараз пальці не слухалися її, нитка заплуталася. 

Вона відклала роботу вбік і почала збиратися на зустріч із незнайомою жінкою. Якщо це якийсь «розвод на гроші», то вона це зрозуміє й одразу піде. 

Але щось підказувало їй, що все могло б бути правдою. Але як? Чому? Добре, що в неї сьогодні вихідний… Може, зателефонувати чоловікові? Ні. Спочатку треба самій розібратися в усьому.

— Ідеш? — запитала її свекруха Альбіна Романівна, яка виглянула зі своєї кімнати.

— Так, термінова справа виникла, — відповіла невістка. Їй зовсім не хотілося зараз щось комусь пояснювати.

 Ще здалеку Ганна побачила літню жінку на лавці біля пам’ятника. Одягнена вона була просто і водночас суворо, сиве волосся гладко зачесане й акуратно укладене на потилиці. Поруч лежали сумочка і парасолька. Ганна підійшла і мовчки сіла.

— Мене звати Надія Павлівна, — вимовила жінка, і обличчя її при цьому виражало добродушність і співчуття, — уже рік я працюю нянечкою в дитячому будинкуі, знаєте, ніяк не звикну до цієї дитячої знедоленості. Адже я вчителька, все життя з дітьми, а своїх дітей Бог не дав. 

Коли поховала чоловіка, зрозуміла, що не винесу самотності в чотирьох стінах, от і пішла працювати. Знову до дітей. Хочеться кожному допомогти, пригріти. 

Я б Павлика всиновила, він такий гарний хлопчик, але хто мені дозволить? Вік, та й здоров’я вже не те. І зрозуміла я, що єдине, чим можу допомогти йому, то це повернути хлопчикові сім’ю, в яку він так вірить. Там, у справі, є Ваша відмова від дитини і всі дані про батьків.

— Не може бути! Я не писала відмови.
— Значить, це зробили за Вас. Можливо, Ваша сім’я злякалася, що хлопчик буде хворим, що з ним виникне багато проблем.

— Ні, тільки не це, ми всі чекали на цю дитину!

— Ви ще молоді й не знаєте, на що можуть бути часом здатні люди. Навіть близькі, — тут вона вийняла з сумочки фото і простягнула його Ганні.

Це було просто неймовірно! Зі світлини їй усміхався Діма, тільки начебто трохи подорослішав і в окулярах. Сумнівів бути не могло — це її син, її та Олексія. Той самий батьківський ніс, що й у Діми, такі самі губи. А ось очі, її, Ганни.

— Що в нього із зором? — з тривогою запитала вона.

— Невеликий астигматизм, але це не так страшно, — головне, що він дуже розумний, добрий і лагідний малюк, — Надія Павлівна з розумінням дивилася на абсолютно приголомшену Ганну. 

— Я впевнена, Ви тепер усе зробите, щоб забрати Павлика. Про одне прошу: не видавайте мене. Що завгодно придумайте, тільки про мене ні слова. Я не хотіла б позбутися цієї роботи. У ній мій єдиний порятунок у житті.

— Я можу залишити собі фото?
— Звичайно, адже на Вас сьогодні чекає непроста розмова з родичами. Сподіваюся, воно допоможе.

— Спасибі Вам, Надія Павлівна. Я поки ще не можу до кінця повірити в усе це, але відчуваю, що Павлик і справді мій син.

Жінки попрощалися, і Ганна повільно пішла. Що все це може означати? Хто так страшно обійшовся з нею, позбавивши її сина? Але ж усе могло бути інакше, і не було б потоку сліз, пролитих нею, не було б гострого болю, який вона відчувала тоді, дивлячись на щасливих матусь із візочками, і не довелося б перетягувати болісно набряклі груди, адже, виявляється, їй було кого годувати! 

Виходить, у той час, коли вона так страждала, її дитина була жива! І хтось годував її хлопчика, хтось піклувався про нього замість неї, хтось допоміг йому вирости, незважаючи ні на що. 

Чому? За що? Питання, питання, питання, питання. Вона повинна дізнатися відповіді! Невже, це зробив Олексій? Ні, він не міг, він теж щиро страждав за втраченим сином. 

Залишається свекруха. Саме їй сьогодні буде адресовано найголовніше запитання. Але спершу Ганна має дещо зробити. Вона рішуче розвернулася і покрокувала в бік трамвайної зупинки.

Діставшись дитячого будинку, жінка повільно пішла вздовж паркану, вдивляючись в обличчя дітей, які гуляли. Павлика вона впізнала за окулярами. Він сидів на краю пісочниці й розглядав книжку. 

Серце шалено калатало. Це він, її син! Ще кілька годин тому вона й не припускала про його існування, а зараз готова була піти на все, щоб повернути свого хлопчика.

— Павло Крилиенко! Ти знову на прогулянку з книжкою вийшов! Пограй із хлопцями! — суворий голос виховательки змусив хлопчика закрити книжку. 

І тут Ганна зрозуміла, що їй слід зробити. Вона рішуче відчинила хвіртку і попрямувала до ґанку. Знайти кабінет директора не склало труднощів. Табличка на дверях сповіщала про те, що директора звуть Пилипенко Марина Петрівна.

— Доброго дня, Марино Петрівно, — рішуче почала Ганна свій монолог, — Ви уявляєте, йду зараз повз і раптом чую своє прізвище. Вихователька звертається до Павла Криленка. Я раптом зрозуміла, що це знак згори, і захотіла дізнатися про цього хлопчика детальніше.

Директриса з невдоволенням подивилася на Ганну

— А Ви, власне, хто?

— Я? Я людина. Моє ім’я Ганна Сергіївна Криленко. А оскільки ми з хлопчиком виявилися з одним призвищем, то я вирішила, що під час усиновлення йому легше буде повірити, що він знайшов свою сім’ю.

— Ну, по-перше, Вам ще ніхто не дозволив його всиновлювати, а по-друге, на нього зараз оформляють документи одна бездітна пара.

— І все-таки, Марино Петрівно, я прошу Вас розповісти мені про хлопчика, а раптом він є нашим далеким родичем. Прізвище, погодьтеся, не так уже й часто зустрічається.

— Так, прізвище це було у всіх на слуху. Дмитро Семенович був особистістю відомою. На його похороні, пам’ятаю, мало не все місто зібралося. Таких керівників тепер пошукати! До речі, він не родич Вам?

— Родич. Це свекор мій, — підтвердила Ганна.

— Але Ви особливо не сподівайтеся на спорідненість із Павлом, — продовжила директриса, — у нього прізвище може бути й вигаданим. У нас часто таке буває.

Вона відкрила папку і почала переглядати документи:

— Хлопчик поступив до нас із будинку маляти у дворічному віці. Ім’я йому дали там же, оскільки народився він у Петрів день, 12 липня. Ну, самі знаєте, Петри і Павли. А ось прізвище у нього не вигадане, батьківське. Тут є відмова матері, Криленко Ганни Сергіївни. 

Як Ви сказали Ваше ім’я? Ганна різко вихопила в неї папку і почала розглядати листок, написаний від руки почерком її свекрухи. Підпис був, звичайно ж, підроблений.

— Що Ви собі дозволяєте? — вигукнула було Марина Петрівна, але, глянувши на обличчя жінки швиденько налила їй води і подала склянку.

Трохи оговтавшись, Ганна пояснила ситуацію, розповівши про свої передчасні пологи і передбачувану смерть дитини. Мабуть, Дмитро Семенович, користуючись своїм становищем і маючи достатньо коштів, щоб залагодити «неприємність», доклав до цього руку. 

Зрозуміло, що не обійшлося і без Альбіни Романівни, сам би він до такого не додумався, а ось вона могла. Марина Петрівна відразу якось подобрішала, дивилася на Ганну зі співчуттям і розумінням. Попросила поки що не турбувати Павлика, спочатку розв’язати цю сімейну проблему, а потім прийти разом із чоловіком, щоб оформити документи, і запевнила, що хлопчика не віддасть у жодну іншу сім’ю, оскільки у нього знайшлася своя.

Ганна вийшла на ґанок, дітей на майданчику вже не було. Йти додому зовсім не хотілося. Вона не бажала зараз бачити Альбіну Романівну і не уявляла собі, як зможе далі жити з нею під одним дахом. Свекруха завжди ставилася до неї упереджено, вважаючи, що її син вартий кращої партії, ніж ця селючка, яка рано втратила батьків і була вихована бабусею, тепер уже покійною.  

Ганна  терпляче вислуховувала постійні претензії на свою адресу, але мовчала, намагаючись не загострювати ситуацію. Нікого в неї не було на всьому білому світі, крім її чоловіка і сина. Ні, тепер уже двох синів, семирічного Павлика і п’ятирічного Діми. 

Згадавши про Діму, вона вирішила забрати його раніше з дитячого садка і погуляти з ним, щоб змарнувати час до вечора. Коли вони повернулися додому, свекруха стояла біля плити, сердито помішуючи щось у каструльці.

— Що це ти сьогодні на весь день пропала? — сердито буркнула вона, на що Ганна відповіла:

— А дехто пропав на сім років і нічого, — Ганна вдала, що не помітила піднятих догори брів Альбіни Романівни, і пішла із сином до дитячої, кинувши на ходу, що вони повечеряли в кафе. Незабаром, почувши, що повернувся чоловік, вона увімкнула Дімі його улюблений мультик, дістала з сумочки фото і вийшла на кухню, де турботлива матуся поралася перед улюбленим сином, уже встигнувши поскаржитися, що дружина про нього зовсім не піклується. 

Олексій у відповідь їй щось бурмотів із набитим ротом і посміхнувся дружині, що увійшла. Ганна мовчки поклала фото на стіл і почала спостерігати за реакцією своєї родини.

— Хто це? Дімка чи що? Чому в окулярах? — запитав Олексій, а Альбіна Романівна раптом зблідла і присіла на стілець.
— Ні, не Дімка, це Павлик, твій старший син.

— Що за жарти? — здивовано дивився на неї чоловік.
— А це ти в мами своєї запитай, з чого раптом вона так «пожартувала» над нами сім років тому, позбавивши нас сина.

Олексій переводив погляд то на матір, то на дружину, намагаючись зрозуміти, що ж таке відбувається. Альбіна Романівна різко встала, заявивши, що вона нічого не знає, ні в чому не винна і пішла до себе в кімнату з гордо піднятою головою.

І тут Ганна не витримала і розплакалася. Розмазуючи по обличчю сльози, вона переказала чоловікові все, що дізналася і побачила цього дня. Він довго мовчав, приголомшений почутим. 

Потім піднявся, пішов у кімнату матері і щільно зачинив за собою двері. Ганна не чула, про що вони говорили, але Олексій вийшов звідти з кам’яним обличчям.

А назавтра вони пішли до дитячого будинку знайомитися із сином. Сидячи в кабінеті директора, нетерпляче дивилися на двері, в які ось-ось увійде Павлик. 

Чи варто говорити, яке хвилювання відчували обидва при цьому. Хлопчик, щойно переступивши поріг, усе зрозумів без зайвих слів. У його широко розкритих очах можна було прочитати і боязкість, і здивування, і велику радість.

— Нарешті ми знайшли тебе, синку, — промовив Олексій, а той ішов до них, усміхаючись, і повторював:
— Я знав! Я знав!

Ганна кинулася до сина, обійняла його і, намагаючись стримувати сльози, гладила коротко стрижену голову притихлого хлопчини. Марина Петрівна, перейнявшись цією нестандартною ситуацією, дозволила забрати Павлика додому, не чекаючи, коли будуть оформлені необхідні папери.

Коли підійшли до машини й Олексій зняв із сигналізації свою «Тойоту», Павлик заворожено запитав:

— Це ваша машина?
— Це наша машина, синку, отже, і твоя теж. Усе наше тепер і твоє, розумієш?

Але це поки що було недоступно розумінню хлопчика. У «Будинку іграшок», куди вони заїхали дорогою, щоб купити синові весь необхідний одяг, Павло дивився на цю купу речей і ніяк не міг збагнути, що це тепер його речі, і він може вдягати те, що захоче. 

Він не звик, щоб його запитували, яка куртка чи сорочка йому більше подобається. Він завжди одягав те, що видадуть, навіть не припускаючи, що одяг можна підбирати до кольору очей або волосся. 

З неприхованим обожнюванням дивився він на своїх батьків, старанно вимовляючи слова «мама» і «тато», немов пробував їх на смак. Слова були незвичними, але такими теплими і приємними. Коли Олексій зупинився біля під’їзду, хлопчик знову запитав:

— Це ваш, ой, наш будинок?
— Так, синку, це тепер і твій дім.

Увійшовши до квартири, Павло зняв взуття й акуратно поставив його осторонь. Ганна зазначила про себе, що хлопчик привчений до порядку, чого не можна сказати про його молодшого брата.

— Дмитро, виходь із братом знайомитися! — крикнула вона.

Із бабусиної кімнати вийшов надутий син і спідлоба подивився на Павла. Ось цього Ганна ніяк не очікувала! Адже вчора, дізнавшись про те, що в нього є старший брат, Дімка дуже зрадів. Що за зміни?

— Ідіть у вашу кімнату, покажи Павлу іграшки та книжки, а я поки що чай приготую.
— Не покажу! — сердито буркнув хлопчик, — це все моє, я не буду з ним ділитися!

— Ось це новини! З чого б це раптом? — здивовано запитала вона.
— А може, він і не брат мені зовсім! — відповів Діма і додав, — Сирота!

Павло тут же напружився, втягнув голову в плечі.

— Та-а-а-а-ак! Здається, я дещо починаю розуміти! — Олексій попрямував до кімнати Альбіни Романівни.

Ганна взяла хлопчиків за руки, підвела до дзеркала і сказала:

— Подивіться уважно, і дзеркало розповість вам, брати ви чи ні. Ось ці носики, — вона провела пальцями по носах хлопчиків, — ось ці ротики, ось ці вушка, — продовжувала вона смикати хлопчиків, — вони ж абсолютно однакові!

Сини уважно дивилися в дзеркало, і Ганна, посміхнувшись, сказала:
— Ти ще не уявляєш, Дмитре, як тобі пощастило! У тебе є старший брат, який завжди тебе захищатиме!

Хлопчаки боязко посміхнулися, а вона легенько підштовхнула їх у бік дитячої кімнати.

Альбіна Романівна складала речі, готуючись до переїзду. Син учора досить жорстко запропонував їй зробити це якомога швидше. Він уже давно купив їй однокімнатну квартиру в новому гарному будинку, але вона не поспішала туди перебиратися. 

Вона розуміла, що винна перед ним, але ніколи не визнала б своєї провини. Такий уже в неї характер. Натиснути на чоловіка не склало великих труднощів. Спочатку він відмовлявся, говорив, що це не по-людськи, але вона знала, на які кнопки треба натиснути. 

Чоловік давно був їй невірний, вона про це здогадувалася, але не показувала виду. Те становище, яке він їй створив, перетягувало чашу терезів з її образами. Вона робила вигляд, що нічого не відбувається, ходила з гордо піднятою головою. 

До кожного вбрання в її гардеробі була своя пара взуття, до кожного пальта — два-три капелюшки. Колеги із заздрістю перешіптувалися за її спиною. Не вистачало їй тільки їхнього жалю, коли дізнаються, що в неї неповноцінний онук. 

Вона звикла до того, що все в неї завжди на найвищому рівні, отже, й онук має бути нормальною, доношеною, здоровою дитиною, якою можна пишатися, як і всім іншим у її житті. Ось і налякала вона тоді чоловіка скандалом, який вона може влаштувати йому, підірваною репутацією, ганьбою перед сином. І він здався. 

Він усе влаштував. Але це його й підкосило. Дивитися в повні скорботи очі сина і невістки, які оплакують свою дитину, і знати, що він живий, було просто нестерпно. 

Два роки таких мук геть його доконали, і коли в нього народився нормальний, здоровий онук, серце не витримало цієї радості. Інфаркт став причиною його смерті наступного дня після народження Дімки, якого й назвали так на честь діда.

Учора син дорікав їй у тому, що вона взяла на себе роль Бога, що надумала вирішувати людські долі, що позбавила їхньої радості на довгі сім років, що дитину залишила без батьківського тепла й ласки, що вона просто чудовисько після цього. А що, власне, вона такого зробила?  Дзвінок телефону перервав її думки.

Ганна, яка вбиралася в коридорі, почула голос Альбіни Романівни:

— Так, усе чудово. Ось переїжджаю в нову квартиру. Що? Так! Дуже гарна! Так. Хороший син. Дбайливий! Так, час відпочити, пожити для себе. Так, скільки можна. Діти, онуки, все для них. Так-так. Звичайно, я щаслива. Так, нове життя. Тепер можна і про себе подумати.

— А про кого ж Ви все життя думали, як не про себе, шановна Альбіно Романівно? — подумки промовила Ганна, кинула ганчірку й пішла до синів.

КІНЕЦЬ.