Хорошим варіантом для придбання житла, батьки чоловіка вважали будинок з ділянкою і з усіма зручностями, який продавався в тому самому селі, де живуть батьки Тетяни, та що там у тому самому селі! Поруч, ділянки розділяла тільки межа

Жодного разу за 5 років у мене не було не те що сварок, а навіть розбіжностей зі свекрухою, – каже Таня, – стосунки були хорошими: в гості приїжджали вони до нас, ми до них. Подарунки одне одному дарували, зі святами вітали. І чоловік із моїми батьками ніколи в житті не сварився, а тепер не знаємо, як і бути.

Тетяні та її чоловікові близько 30 років. У сім’ї 3-х річна донька і нещодавно молода жінка вийшла з декретної відпустки.

— Та все, як у всіх, – каже Тетяна, – робота, побут, дитина, іпотека. Але донедавна я вважала себе рідкісною щасливицею, яку обійшли стороною сімейні чвари свекруха-невістка і теща-зять.

Іпотечна квартира, в якій живуть молоді, була куплена за допомогою батьків. Мама і тато Тані жили за містом, вони дали родині частину суми першого внеску, а другу половину презентували батьки молодого чоловіка Єгора.

— Свекруха зі свекром півтора року тому продали свою міську квартиру, – продовжує Тетяна, – додали нам грошей на перший внесок, а на більшу частину суми купили собі будинок.

— Я завжди хотіла жити в селі, – раділа свекруха, – а тепер, на пенсії – саме час, тим паче такий гарний варіант!

Хорошим варіантом для придбання житла, батьки чоловіка вважали будинок з ділянкою і з усіма зручностями, який продавався в тому самому селі, де живуть батьки Тетяни, та що там у тому самому селі! Поруч, ділянки розділяла тільки межа.

— Мої батьки з колишніми сусідами дружили, – згадує Таня, – там милі бабуся з дідусем жили. У них між ділянками навіть спільний колодязь стояв. Мої батьки та всі інші сусіди допомагали людям похилого віку, діти в них далеко були. А сусіди у нас, дітвору, шанували: пирогами пригощали, могли доглянути за нами, коли батьки були у від’їзді.

Але не так давно бабусі-сусідки не стало, а літнього батька забрала до себе молодша дочка. Будинок виставили на продаж.

— Свахо, – сама ж мама Тетяни зателефонувала батькам Єгора, – у нас поруч будинок продається, гарний, просять недорого, та й на наше прохання почекають з оформленням, тільки завдаток треба внести.

— Свекри зраділи, – згадує Таня, – завдаток заплатили, квартиру продали, нам грошей додали і поїхали влаштовуватися на новому місці.

— Як добре, що не сторонні будуть у сусідах, а свої, – говорили обидві пари батьків, – а дітям нашим як зручно! Їдуть одразу до всіх. І внучці добре: обидві бабусі, обидва діди – поруч.

Раділи недовго. На початку цього літа свекор затіяв будівництво паркану між ділянками.

— Споконвіку тут паркану не було, – сумувала мама Тетяни, – навіщо?

— Як годиться, – відповіли свекри, – у нас Єгор один, а у вас, крім Тані, ще двоє дітей, вони приїжджають, дітвора на нашій ділянці шмигає туди-сюди. Чужа для нас дітвора, вже вибач, свахо.

— Паркан поставили глухий, – продовжує Тетяна, – високий. Ми з Єгором не втручалися: батьки люди дорослі, роблять, що хочуть. Але вийшло так, що нас втягнули.

— Паркан нам чверть городу затінює, – поскаржилася мама Тані при зяті, – нічого тепер і не росте. Чим твоїм батькам завадили племінники твоєї дружини, які приїжджають раз на рік? Хіба це по-людськи? Ми їм будинок допомогли купити, а вони…

— А що ти синові вимовляєш, – пролунав голос Таніної свекрухи з-за паркану, – ага, будинок вони допомогли нам купити! Ми за нього заплатили, та сто разів пошкодували вже про покупку. З такими сусідами!

— І пішло-поїхало, – з гіркотою каже Таня, – посварилися дуже сильно. Порахували, хто і скільки нам на квартиру грошей дав, чиї діти скільки кущиків полуниці затоптали! Чий собака квіти попсував.

Таня з чоловіком не стали слухати цих сусідських чвар, доньку під пахву і в машину. Але і в місті їх у спокої не залишили.

— Мене свекруха в серпні вперше не привітала з іменинами, – каже Таня, – своя мама дзвонить, на вуха присідає, що поганий у неї зять, не може поставити на місце власних батьків. Мама Єгора телефонує синові й розповідає, як їй не пощастило зі сватами. І в обох спільна претензія: ми не їдемо. А ми не хочемо приїжджати, якщо вони так не можуть знайти спільну мову.

— Зять чи що, не пускає? – з виразкою запитує Таню мама.

— Жінка не дозволяє? – це вже Єгора запитує його мати.

— Але ж до цього випадку, – зауважує Таня, – кандидатури зятя і невістки всіх влаштовували. Що змінилося? Ми відразу стали поганими. Намагаємося не звертати уваги, але нерви вимотають і мимоволі зриваємося одне на одному.

— Не подобається свекрам сусідство, – не витримала Таня і висловила чоловікові, – нехай продають. Кредит візьмемо, віддамо їм гроші, нехай їдуть і купують собі інше житло.

— А чому мої мають виїхати? – обурився Єгор, – Твоїх не влаштовує теж!

— Ось так і посварилися вже ми, через чужі розбірки, – розводить Таня руками, – і що тепер робити? Як захистити свою сім’ю від цього всього?

І справді, а що в такій ситуації робити?

КІНЕЦЬ.