Виповнилося племіннику п’ять років. День народження випав на будній день, вони святкували вдома, нікого не запросили.

На тижні дзвонили, сказали, що до нас у вихідні заїдуть із тортиком. Мама між рядками читати не вміє, я можу: не «ми у вихідні заїдемо з тортиком», а «ми у вихідні приїдемо за подарунком».

Брат мамі в п’ятницю дзвонив, замовлення зробив: юшку йому зварити, дружина рибу не їсть, юшки вдома не буває; піцу мамину фірмову спекти, дружина випічку не їсть, не пече, давно не їв.

Приїхали у суботу, торт привезли. Племінник скривджено спитав, де повітряні кульки, чому їх немає? У нього ж день народження!

Ми з мамою переглянулися, вона розгубилася, а я відповіла:
– Кульок немає, натомість є подарунок. Хочеш подивитися?

– Хочу!

Я відвела племінника до зали, поставила перед ним коробку із залізницею, яку ми з мамою купили. Племінник одразу кинувся відкривати її, та збирати.

Захопився хлопець, я на кухню пішла до дорогих гостей: треба було стіл розкласти й накрити.
– Максиме, – звернулася до брата, – треба пересунути стіл з кута в центр кімнати. Ходімо?

– У нього спина болить, я вчора йому мазала. Який стіл у його стані? – Заявила дружина Максима.
– Тоді ми з тобою це зробимо. Ходімо.

Дружина брата, вкрай незадоволена тим, що відбувається, поплелася за мною. Стіл дістали, розклали, я його протерла, їй скатертину дала, щоб вона її постелила, а я на кухню пішла.

Піца та юшка, як Максим і просив. Торт, як я вже сказала, вони привезли. Ще були бутерброди, та дві вази – з печивом та цукерками. Все на стіл поставила, тарілки розставила, ложки-виделки, серветки, кухлі під чай.

Сіли за стіл. Іменинник відмовився:
– Я потім. Дивіться, яку дорогу мені подарувала тітка!

– Тітка подарувала? – братова дружина подивилася на мене, одразу перевела погляд на маму, спитала: – А бабуся що тобі подарувала?

– Теж залізницю. Ми скинулися та купили, у нас один подарунок, – пояснила я.

Бесіда за столом текла мляво. Здебільшого, Максим розмовляв із мамою. Дружина Максима ліниво колупалася в шматку торта. Іменинник, голосно гудів, та запускав потяг, зрідка підбігаючи до столу, клював торт.

Брат поїв, його дружина таки подужала свій шматок торта. Вони почали збиратися додому. Мама почала пакувати їм другу піцу, я прибирала зі столу. З коридору, де терлися гості, до моїх вух долинув гучний шепіт:

– Це не день народження! Де салати? Де аніматор? Навіть кульки не надували! Твоя мати могла постаратися для єдиного онука!

– Хто на дитячий святковий стіл юшку ставить? – дружина брата не стала чекати моменту, коли покине наш непривітний дім, а відразу почала висловлювати Максимові невдоволення.

Взагалі, у мене миттю з’явилося бажання почастувати її салатом! Піцу, яку мама їм збирала, засипати залишками торта, бутербродами, печивом і цукерками, все струсити, заправити сметаною і віддати їй цей салат під назвою «А чого ви самі свято для дитини не влаштували й нас на нього не запросили».

Вони забрали піцу, племінник ледве тяг власноруч упаковану залізницю, попрощалися, пішли. Максим виглядав задоволеним – від душі наївся юшки та піци, племінник виглядав задоволеним – йому дуже сподобався подарунок.

Зате, дивлячись на перекошене обличчя дружини Максима, можна було розплакатися від жалю. Ну, як же? Стіл їм не такий накрили, подарунок лише один подарували, ні кульок, ні аніматора не організували!

Наче ми з мамою мали про це думати! На мою думку, «ми до вас заїдемо з тортиком» зовсім не схоже на пропозицію влаштувати ще один день народження, тільки за наш з мамою рахунок, з усіма належними атрибутами.

Хотіла салатів? Настругала б і привезла! Хотіла кульок? Замовила б, або сама надула! Втім, знаючи дружину Максима, навіщо надувати кульки, якщо можна невдоволено надути губки?

І так завжди! Задовбала! Мама сварить, що я до слів чіпляюся! Та ні, це не слова, а дорікання та претензії! Хто з нас має рацію? Розрадьте нас!

КІНЕЦЬ.