Я була одружена дванадцять років. З чоловіком Анатолієм у нас за цей час було вже двоє дітей. Були плани й на третього, але я заявила, що стільки нам точно не потягнути.

– Хоч би цих на ноги поставити. Нажити їх не хитра справа, головне, виховати, – сказала я чоловікові.
Чоловік підтримав мене у моєму рішенні, тому на двох ми вирішили зупинитися.

Свекруха, дізнавшись про те, що третього онука можна не чекати, трохи посумувала. Вона завжди говорила мені про те, що мріяла про велику родину.

– Держава вам добре допомагає, допомогу на дитину виплачує. У мій час такого не було, – докірливо промовила вона, – а ви ще розмірковуєте.

Попри всі її наполегливі вмовляння та натяки, ми свого рішення не змінили.

– Як вирішили, так і вирішили, – обсмикнув дружину свекор. – Нам зате допомагатимуть замість третьої дитини, – додав він, лукаво захихикавши.

Я чула слова Івана Леонідовича, але серйозно не сприйняла їх. Я вирішила, що свекор-балагур, просто жартує.

Однак, його слова я згадала через пів року після цієї розмови. Свекруха зателефонувала до сина і попросила приїхати на вихідні, щоб дещо обговорити.

Анатолій спробував з’ясувати, яка причина загальних зборів і чи варто заради цього їхати сто кілометрів, але Фаїна Єгорівна вміло уникала відповіді.

На вихідних ми з чоловіком та дітьми поїхав до його батьків. Свекруха вибігла зустрічати гостей і одразу ж потягла нас за стіл.

– Пиріжків з ранку напекла, – почала хвалитися вона і заставляти стіл тарілками. – Тут – з малиною, а тут – з капустою, а ось у цій – з м’ясом.

– Мамо, ми не дуже їсти хочемо, вдома перекусили. Навіщо кликала? – Анатолій сів за стіл і завовтузився на місці.

– Поїжте спочатку, встигнемо поговорити, – нервово посміхнулася вона. – Потім…

– Що потім? – гаркнув свекор. – Говори вже, що хотіла сказати, чого відтягувати? Син все правильно каже!

Жінка заметушилась на місці, не знаючи, куди прибрати руки. Було видно, що вона дуже нервувала.

– Ой, дочекаєшся її… я сам скажу! – Пробасив Іван Леонідович. – Тягне кота за хвіст, – додав він і докірливо глянув на дружину.

– Ось і кажи! – відмахнулася від нього свекруха і втекла надвір, знайшовши невідкладні справи.
З поведінки свекрухи я зрозуміла, що розмова буде важливою, саме тому жінка так нервувала.

– Коротше, я ходити кругом та навколо не буду! Ми з матір’ю старі. Живемо у своєму будинку. Скоро зима, у мене немає сил чистити сніг, тому я і не робитиму цього. Загалом, нам потрібен вдома туалет та ванна! – сковано пояснив чоловік.

– А куди хочете поставити? – Анатолій став крутити головою на всі боки. – Кімнату зайняти?

Свекор не встиг відповісти на запитання сина, як до хати повернулася дружина і, склавши руки за спину, запитала:

– На яку суму домовились?
– Тьху ти! – Вилаявся свекор. – Я ще до цього не дійшов. Лізеш поперед батька в пекло!

– Ой, – вона злякано затиснула рота рукою. – Рано я повернулася…
– Тепер уже кажи сама, раз ніс свій засунула, – з образою пробасив чоловік і відвернувся.

Свекруха мимоволі обтерла губи рукою і розгублено присіла на стілець. Вона не знала, з чого почати.
– Зручності нам потрібні, але грошей на це немає, – збентежено промовила вона.

Від слів матері Анатолій розгубився. Він приблизно прикинув, у скільки все це виллється.
– Вам гроші потрібні? – Запитав чоловік.

– Нам і руки потрібні, я сам нічого не зможу зробити, – дорікнув Іван Леонідович, трохи підбадьорившись.

– Ну я допоможу, – пообіцяв Анатолій. – Тільки треба прикинути, що, та як робити.
Свекор відразу став з розумним виглядом пояснювати синові, що і як саме він хоче у своєму будинку.

– Тільки віддавати вам, нам нема з чого, – вирішила вставити свої п’ять копійок свекруха. – Я про гроші говорю…

Ми з Анатолієм переглянулися. У наших поглядах читалося німе питання: чи можемо ми дозволити собі такі витрати?

– Чого мовчите? Третьої дитини все одно не будете, отже, гроші зайві є, – діловито констатував свекор.

– Чому ви вирішили, що якщо у нас лише двоє дітей, то є якісь зайві гроші? – Втрутилася я в розмову.
– А куди ви їх поділи? – грубо запитав свекор. – До того ж ми з вами домовлялися.

– Про що? Про те, що ми вас утримуватимемо? – посміхнулася я. – Ні, з туалетом та ванною, звичайно, допоможемо, але навряд чи візьмемо на себе весь ремонт. В нас таких грошей немає.

– Спробую зробити все бюджетно, – спробував заспокоїти всіх Анатолій, не бажаючи, щоб дружина з батьком пересварилися.

Кілька місяців чоловік щовихідних їздив до батьків, проводив каналізацію та встановлював спочатку унітаз, потім ванну.

– Плитка якась дешева, чи заощадили? – роздратовано пробурчав Іван Леонідович. – Унітаз та ванна теж бувша у вжитку?

– Так, але вони ще добре прослужать, – виправдовувався чоловік.
– Заощадили, значить. Хотіли хоч на старості добре пожити, – ображено махнув рукою свекор.

– Не нашим коштом, – уточнила я. – Ви й так ні копійки не вклали, ще замість подяки обурюєтеся?

– Тебе взагалі ніхто не питає, – гаркнув він. – Скрізь свої п’ять копійок вставиш. Якби не ти, мій син привіз би гарну ванну.

– Даремно ви її встановлювали, я в неї не полізу! Мало хто в ній мився, можливо якісь хворі! На унітаз із тієї ж причини не сяду!

– Тату, вони нормальні. У магазині сантехніка теж не кришталево чиста стоїть, – щиро обурився Анатолій.

– Не буду, і все! Можеш все знімати та відвозити! – Батько з викликом схрестив руки на грудях.
– Ваня, не чуди, – гаркнула на нього дружина. – Совісті зовсім нема?

– Ти взагалі замовкни! – свекор грізно показав дружині кулак. – Не лізь у дорослі розмови. Забирай своє барахло та відвозь! – скомандував він, звернувшись до сина.

– Нічого я не робитиму! – Анатолій сердито кинув на підлогу ганчірку, якою витирав руки. та став переодягатися. – Я стільки днів убив на ремонт, а тобі все не так!

– Бач, який діловий! – прокричав свекор. – Я як буду гостям показувати ванну та туалет? Що я скажу? Що мені син чуже барахло притяг? Може ти його, взагалі, зі смітника припер?

– Та яка різниця, Ваня…

– Мені зі смітника нічого не потрібно! Економісти чортові! Третьої дитини немає, і нам не допомогли! – чортихнувся чоловік і, поплентався до спальні.

– Не подобається, сам прибирай усе! – крикнув йому в спину син. – Я пальцем більше не ворухну.

Ми не стали нічого чіпати. Попрощавшись зі свекрухою, яка стала перепрошувати за чоловіка, ми поїхали додому.

Близько двох тижнів скривджений батько не спілкувався із сином і не кликав його до себе у гості.

Наприкінці другого тижня Анатолію зателефонувала мати, та розповіла про те, що у них були гості, і всі хвалили ванну та унітаз, які він привіз.

– Батько до впаду радий, сказав, що більше на тебе не ображається, – напівпошепки сказала Фаїна Єгорівна. – Приїжджайте у вихідні. Я пирогів напечу.

Ми поговорили й вирішили, що не будемо ображатися на літню людину, а просто вдамо, що нічого не було! Можливо це не правильно, але батьки дорожчі за будь – які образи! Ви зі мною згодні?

КІНЕЦЬ.