Хоч додому не ходи, чесно вас кажу. Бо тещі в моєму домі ну вже дуже забагато. Так, я сам хотів, аби Вероніка вже вийшла на роботу, бо у нас великий кредит на нову машину з салону, та й живемо на оренді і мріємо про свою квартиру. Тому ми й покликали тещу з села, яка вже життя просиділа біля кізок і корівок, доглядати нашу річну донечку.

Одружився я з дівчиною з села з Хмельниччини. Сам я зі Львова, але працював і жив в Києві, зустрів тут свою Вероніку – вона також працювала в столиці.

Два роки тому ми розписалися після року взаємин і стали жити разом в Києві на орендованій квартирі. З часом я забрав Вероніку працювати у мою фірму – у нас досить успішна компанія, яка постійно розвивається, є можливість кар’єрного зросту, але працювати потрібно дійсно багато.

Рік тому ми стали щасливими батьками нашої донечки Соломійки. Мої батьки живут в Хмельницькому, у них ще двоє менших за мене дітей, тому допомагати нам вони особливо не можуть.

Батьки Вероніки живуть в маленькому селі біля лісу, тримають господарство, збирають ягоди, мабуть сад і город. Тому продуктами вони нам дійсно допомагають, але й ми при кожній можливості їдемо до них попрацювати і допомогти. Бо ж там і кози, і корови.

Та недавно все трохи змінилося. справа в тому, що після народження донечки ми з веронікою взяли в кредит велику машину з салону, коштує вона не копійки, але така машина родині дуже потрібна.

Оскільки мені на мою зарплату доводилося і утримувати родину, і за оренду квартири платити, і кредит за машину закривати, нам фінансово стало дуже не просто, а на дитину з кожним місяцем треба все більше.

А тут якраз Вероніці запропонували вийти на роботу. Ми порадилися і вирішили, що треба дружині виходити з декрету. От і запросили жити у нас по будням тешу і сидіти з Соломійкою.

Батьки Соломії погодилися, продали частину господарки. тесть залишився вдома, а Марія Остапівна стала жити у нас, а додому лиш два-три рази на місяць.

Щиро кажучи, я не думав що Марія Остапівна заполонить всю нашу двокімнатну квартиру, та ще й сестру, яка під Києвом мешкає, буде щотижня запрошувати! Та не саму, а з 16-річною племінницею!

Хоч додому не ходи, чесно вас кажу. Бо тещі в моєму домі ну вже дуже забагато. А коли прибувають її сестра з племінницею, Марія Остапівна перебирається на ці дні (а зазвичай це якраз вихідні) до нас у кімнату!

Так, я сам хотів, аби Вероніка вже вийшла на роботу, бо у нас великий кредит на нову машину з салону, та й живемо на оренді і мріємо про свою квартиру. Тому ми й покликали тещу з села, яка вже життя просиділа біля кізок і корівок, доглядати нашу річну донечку.

Але таке життя, як я маю зараз, мене не влаштовує. Я навіть не проти, аби Вероніка знову в декрет пішла, якось сам витягну, знайду підробітки, бо це вже занадто.

В холодильнику у нас лиш ті продукти, які любить Марія Остапівна, вона ж і кухар у нас. Теща готує дуже смачно, але ми вже всі на пампухи перетворюємося.

На комунальні мені ніхто й копійки не дасть, адже вона няня, бачте, і це ще ми повинні давати їй щодня на кишенькові витрати під час прогулянок з Соломійкою. Хоча теща і отримує пенсію, тисяч 7 гривень, здається, бо працювала в сільраді.

Ну кухню після 8 вечора не зайди, бо Марія Остапівна там серіали дивиться і готує щось на наступний день. А потім на годину-дві займає ванну, сидить там ногами в тазику.

Та багато ще моментів, всього не опишеш. Оці родички, про яких я вище сказав – це окрема тема, Вероніка їм кожного разу прогулянки влаштовує і супроводжує їх, по кафе водить.

У мене абсолютно пропало відчуття, що ми окрема родина. Якийсь вічний гуртожиток. Але найсумніше, що Вероніку все влаштовує, це ж і мама і рідня.

Добре, але що робити мені? Ми щойно, можна сказати, родину створили, а вона котиться кудись в неправильному напрямку. Принаймні, мені так бачиться. А що робити і як вплинути на ситуацію, як її змінити – гадки не маю.

Джерело