У шлюбі ми з Олександром були близько трьох років. Однак, з дітьми ми вирішили почекати, бо мали маленьку житлоплощу, яка дісталася мені від бабусі.

– Може, нам продати кімнату та взяти, хоча б, однокімнатну квартиру в іпотеку? – запропонувала я чоловікові.

– Навіщо? Квартира діда все одно відійде мені, треба тільки зачекати, – байдуже відповів Олександр.
– З чого ти вирішив, що буде саме так? – здивовано запитала я.

– Бо дід казав, що його квартира відійде мені, – впевнено заявив він.
– Цікаво, а Ольга Сергіївна в курсі? – не стримавшись, посміхнулася я.

– Вона й сама багато разів говорила про те саме, – заперечив у відповідь Олександр.
Я, мимоволі, скривилася, ніби показуючи, що не дуже вірю у це.

На цій оптимістичній ноті розмова, щодо купівлі житла, була тимчасово закрита.

Про нього довелося згадати в той момент, коли свекруха, власною персоною, заявилася до нас.
– Сашко, а ти коли востаннє своєму дідові дзвонив? – глухо спитала свекруха.

– Минулого тижня, – почухавши потилицю, задумливо відповів чоловік. – Чому ти питаєш?

– Дід зліг! Просив стежити за ним, а ти й у вус не дуєш! – докірливо вигукнула вона. – Цікавий який, обіцянку про квартиру пам’ятаєш, а доглядати діда не хочеш?

– Звідки я знав? Треба було зателефонувати, – автоматично виправдовувався перед матір’ю Олександр.

– Ось я тобі зараз сказала! Руки в ноги й – вперед! – схрестила руки на грудях Ольга Сергіївна.

Ще близько тридцяти хвилин вона зітхала і повчала сина за те, що він так неповажно ставиться до людей похилого віку.

Олександр хотів заперечити матері, але з її настрою зрозумів, що це марно. Разом із чоловіком до діда Леоніда вирушила і я. Ольга Сергіївна теж пішла разом із нами.

Виявилося, що три дні тому 93-річний чоловік зліг і перестав сам себе обслуговувати.

Про те, що трапилося, свекруха дізналася від сусідки, яка постукала до Леоніда Петровича, але відповіді не отримала.

Жінка підняла паніку, викликала рятувальну службу, та повідомила про все його доньку. Виявилося, що все сталося буквально вчора, і Ользі Сергіївні не було в чому докоряти Олександра.

– Хочете отримати квартиру, доглядайте діда! – діловито вимовила свекруха, гордо зиркнувши на мене. – Тільки зі своїм манікюром тобі доведеться попрощатися.

Здавалося, Ольга Сергіївна була дуже рада, що повісила на нас всі турботи про хвору людину.

Особливо у наше життя свекруха не лізла, у гостях теж практично не бувала. Однак, якщо нам доводилося зустрітися, то вона не вгавала, щоб “вжалити” мене.

Ось і зараз вона тріумфувала, передчуваючи, як молодій невістці доведеться возитися з людиною похилого віку.

Хоча, покласти на нас відповідальність надовго не вдалося. За два тижні Леоніда Петровича не стало.

– У мене грошей нема, а чи були вони у батька, я не знаю! – Заявила сину Ольга Сергіївна. – Хочеш квартиру, бери на себе всі витрати!

Олександр порадився зі мною, і ми вирішили, що доведеться витратитися на панахиду для дідуся. Через дев’ять днів чоловік вирішив поговорити з матір’ю, щодо спадкової квартири.

– Чи не рано? Дід ще остигнути в землі не встиг, а ти не знаєш, як його квартиру захопити! – засудила сина Ольга Сергіївна.

Відчувши вину за своє запитання, чоловік, на якийсь час, відстав від матері.
– Ти розмовляв зі своєю матір’ю, щодо квартири Леоніда Петровича? – за три місяці запитала я.

– Вона сама мовчить, а я не знаю, – нескладно відповів мені Олександр.

– Мені здається, Ольга Сергіївна і не збирається нічого віддавати, – поділилася я своїми припущеннями.

– Та ну, вона сама говорила при тобі…
– Є якийсь заповіт на тебе? – поцікавилася я.

– Ні, вона матері відійде, а та вже на мене перепише. Ми так домовлялися, – спокійним тоном відповів Олександр.

– Ось, навіть, як? Тоді нічого не чекай, – безглуздо посміхнулася я, зрозумівши, що свекруха весь цей час хитрила.

У своїх припущеннях я не помилилась. Коли Сашко знову завів із матір’ю розмову з приводу квартири, та розлютилася.

– Нічого я на тебе не буду переписувати! – войовничо заявила свекруха. – До того ж ти діда практично не доглядав, тому квартира відійде мені.

– Я через пів року на пенсію виходжу, тож мені потрібний буде додатковий заробіток. Квартиру діда здаватиму орендарям.

– Мамо, ти ж обіцяла і при дідусі клялася! – оторопів від слів матері Олександр.

– Я думала, тобі кілька років за ним доведеться доглядати, а якщо такого не було, то справедливо буде, якщо цю квартиру отримаю я, – спокійним тоном обґрунтувала свою відповідь Ольга Сергіївна.

Чоловік не знайшов, що відповісти матері, тож просто махнув рукою і поставив крапку на цій розмові.

Проте, за два дні Ольга Сергіївна зателефонувала Сашкові, та попросила навести лад у квартирі діда.

– Він ще, виявляється, три місяці за комуналку не платив. Хтось же повинен її сплатити, – докірливо промовила жінка.

– Це точно не я буду! – засміявся Олександр. – Мамо, це твоя квартира! Ось ти нею і займайся, розв’язуй усі проблеми, пов’язані з нею!

– Нічого собі заявочка! Дід був ще три місяці тому живий, і тоді ми всі думали, що його квартира відійде тобі! – щиро обурилася Ольга Сергіївна.

– Ти сама себе хоч чуєш? Квартиру діда захопила, та ще хочеш, щоб я сплатив борги? Серйозно? Ні, мамо, і ще раз ні!

– Тепер, кожний сам за себе! Мені гроші знадобляться на початковий внесок! – грубо обсмикнув жінку Олександр.

За пів року я продала свою маленьку кімнатку, і ми з чоловіком взяли в іпотеку двокімнатну квартиру.

Ольга Сергіївна після категоричної відмови сина допомогти їй, більше не захотіла спілкуватися з нами. А ми й не засмутилися! Що ж, так буває! Загарбала собі дві квартири, й живе приспівуючи!

Подивимося, хто їй в старості склянку води подасть! Це точно будемо не ми! Як постелишся, так і виспишся! Ми слушно міркуємо?

Чи у вас є зауваження?

КІНЕЦЬ.