– Ти що ж хочеш батька здати в богодільню? Добра, дочка, – посміхнувся на тому кінці дроту рідний мій брат.

– Ігорю, у батька важкі зміни у психіці та в емоційному стані. Він думає, що я школярка. Щовечора вимагає показати щоденник.

– Намагається перевіряти домашнє завдання. Мені п’ятдесят років, Ігорю, я дуже втомилася, з сумом у голосі промовила я в слухавку.

– Аллочка, потерпи, я прошу тебе. Подумай, що скажуть люди: діти здали батька в інтернат? Яка ганьба! Навіть думати про це страшно! Якби мама була жива, вона б нас не пробачила, – умовляв мене брат.

– Ігорю, ти мусиш приїхати й побути з батьком, хоч би місяць, тоді ти мене зрозумієш, – обурилася я, – З ним поряд треба перебувати цілодобово, а в мене робота, сім’я, зрештою.

– Я не можу все кинути, та приїхати. Ти забула, на якій відповідальній посаді я працюю? Та на мені все виробництво тримається. Дивна ти, слово честі, – розсердився молодший брат, – Найми доглядальницю, якщо сама не впораєшся.

– Пробувала. Ніхто більше двох, трьох днів не витримує. Батько проганяє чужих, а востаннє закрив доглядальницю, й пішов надвір.

– Знайшли його на зупинці, коли вже було темно. Сказав, що спізнюється на роботу, – зітхнула я. – Ігорю, йому все гірше, треба щось вирішувати. Мабуть, мені доведеться піти з роботи.

– Іди, звичайно, Аллочка, іншого виходу я не бачу, – серйозно сказав брат і хотів уже вимкнути телефон, але я його зупинила.

– А тобі не здається несправедливим, що дітей у батька двоє, але доглядаю його тільки я? Ти збираєшся брати хоч якусь участь?

– Ні, не здається, – спокійно відповів він. – Ти з чоловіком і дочкою живете в батьківському будинку. Вам він і залишиться, я не буду претендувати. Мені здається, в такому разі цілком справедливо, що ти доглядаєш тата.

– Добре, напиши відмову від спадщини на мою користь, – намагалася наполягати я.

– Боже мій, Аллочко, невже ти мені не віриш, я ж твій рідний брат, – у голосі Ігоря чулися нотки образи та розчарування, – Хіба я тебе колись обманював?

Мені стало соромно. Справді, що це я? Ігор ніколи не обманював мене. Завжди говорив правду, навіть якщо вона неприємна. А я дожила до того, що образила брата недовірою.

– Я напишу відмову від своєї частки спадщини на твою користь, лише трохи згодом. Зараз на роботі добра плутанина.

– Розгребу, і відразу займуся цими справами, – брат зітхнув так, що я ще більше почервоніла і відразу почала виправдовуватися:

– Ігорьку, пробач мені. Не треба нічого писати, я вірю тобі. Сама не знаю, що на мене найшло. Напевно, це через втому. Спочатку мама кілька років була прикута до ліжка, тепер із батьком біда.

– Все нормально, сестричка, – поблажливо відповів він. – Мені, справді, не потрібна стара батьківська хата. З нею клопоту більше, ніж уся його вартість.

– Тим більше ти знаєш, ким працює мій тесть. Ми з Людмилою у повному шоколаді. Я ніколи не став би ділити з тобою те, що по совісті належить тобі. Навпаки, дякую тобі й за маму, і за тата.

Розмова з братом була закінчена. Мені полегшало. Я й сама розуміла, що цей старенький будинок на околиці міста, моєму діловому братикові зовсім без потреби. Ігор працює у компанії свого тестя, яка по праву перейде дружині брата.

…Багато років тому брат виїхав до обласного центру вчитися. Через якийсь час він познайомився з Людмилою. Дівчина виявилася не простою. Її батько володів великою виробничою компанією, куди Ігоря влаштували працювати.

Одразу після весілля з Людмилою, брат пішов на підвищення і зараз, за ​​моїми мірками, злетів так високо, що й не снилося. Я ж, старша його сестра, живу, як і раніше, в рідному містечку в будинку батьків.

Я одружена і виховую двох дітей. Старшій дочці вже двадцять один. Марина студентка четвертого курсу університету. Торік вийшла заміж, та мешкає у двокімнатній квартирі, яку ми з чоловіком подарували їй.

А ми з молодшим сином Андрієм так і живемо в будинку моїх батьків. Бо у моєї мами стався інсульт, а тепер і батько захворів.

Після розмови з братом, коли я дізналася, що будинок дістанеться мені у спадок повністю, полегшало. Адже всі ці роки мені здавалося несправедливим, що Ігор навіть не приїжджає.

За рік нашого батька не стало. Брат приїхав на поховання. Все пройшло урочисто, сумно, та дуже швидко. А під час поминального обіду, між мною та братом відбулася розмова, на яку я зовсім не очікувала:

– Що у вас у хаті, кімната для мене вільна знайдеться? – Запитав Ігор.

– Звісно, ​​залишайся скільки хочеш. Ти відпустку взяв, чи тобі, як коханому зятю, всі ці формальності з оформленням відпустки, ні до чого? – сумно посміхнулася я.

– Ні, – Ігор опустив очі і колупався в тарілці, – Я розлучаюся з Людмилою і планую повернутися додому.

– Тобто, як це розлучаєшся? Чому? Ігорю, ти з глузду з’їхав? Такі дружини, як твоя Людочка, зустрічаються один раз у житті, та й то далеко не всім: розумниця, красуня, багата спадкоємиця. Навіть думати не смій про розлучення!

– Я й не думав. Вони самі мене викинули з дому. Та й із роботи, теж. Машину тесть забрав. Сказав, щоб мого духу в місті не було. Якщо зустріне, вуха відкрутить, – ледве чутно сказав Ігор.

– За що це? – витріщила я очі. – Втім, зрозуміло. Мабуть, не до двору припав. Звісно, ​​вони багаті, а ми хто? Так, дрібниця для них.

– Не в цьому річ. Я зрадив Людмилі з її подругою. Вона застала нас, – важко зітхнув він. – Тож шансів у мене немає. Тесть відправив Люду за кордон, а з розлученням все вирішать його адвокати. Я злидень, Аллочка!

– Ти… – Я щосили стиснула зуби. Я готова була відхльостати його по щоках, – дурнішого осла я давно не зустрічала, гаразд, залишайся. Поживеш, поки що, у вітальні, потім подивимося.

– А що тут дивитися? – усміхнувся брат. – Через пів року дім поділимо, й ділов. Влаштуюся на роботу, візьму кредит, поставлю паркан, ремонт почну робити у своїй частині будинку. Все продумано, сестричко, не хвилюйся, – підморгнув він.

– Як це? Ми ж домовлялися, що дім мені залишиться за те, що батьків доглядала.

– А мені куди накажеш подітися? Під огорожею жити? Вибач, Аллочко, але ситуація життєва в мене змінилася! Мені й самому житло потрібне, – нахабно заявив брат.

– Ну, ти й негідник, Ігорьок. Так, ти змінився. Раніше ти не був таким. Та я краще півня червоного пущу, зрозумів? – розлютилася я.

– Валяй. Сама теж на вулиці з чоловіком і з сином опинишся. Значить, під одним парканом житимемо, – заржав Ігор, забувши, що перебуває на поминальному обіді.

Я до останнього не вірила, що брат претендуватиме на частину будинку. Мені здавалося, що можливо Ігор відмовиться від своїх планів. Ну, не вірилося мені, що брат так підло може вчинити зі мною.

Але молодший брат не посоромився, і половину будинку у спадок прийняв. Тепер залишилося тільки поставити паркан, що поділяє двір на дві половини й зробити, власне, розділ будинку.

– Я точно півня пущу в цей будинок. Згадаєте мої слова, – крізь сльози казала я.

– Та не плачте ви, тещенько, – обійняв мене чоловік дочки. – У мене товариш працює на екскаваторі. Підженемо до двору, рознесемо за пів години весь будинок вщент.

– Федоре, припини її заводити ще більше, – суворо промовив мій чоловік Сергій, – ніхто нічого ні палити, ні ламати не буде. Спробуємо домовитись з Ігорем.

– Наприклад, візьмемо кредит, та виплатимо половину вартості будинку. Треба було все вчасно оформляти, а не вірити на слово. Принаймні ми з тобою, Алло, так і вчинимо, щодо своїх дітей, щоб вони, як нас не стане, не перегризли один одного.

– Та ти що, тату, я Андрюшу ніколи не скривджу, – розсердилася дочка Марина.

– Десь я вже це чув, – задумливо промовив мій чоловік. Всі переглянулись і промовчали.
Ми влізли у великі борги, але половину будинку в Ігоря викупили.

Відносини між нами зовсім зіпсувалися. Більше ми не спілкуємося. Не дарма все-таки люди кажуть, що дружба дружбою, а грошики нарізно.

А ще, що довіряти в таких речах на слово – велика дурість! Ніколи не робіть так, як я. Спочатку документи, потім справи! Ви зі мною згодні? Що скажете, стосовно вчинку мого брата?

КІНЕЦЬ.