Моєму синові Славіку 20 років. Півроку вже як він зустрічається з якоюсь дівчиною, а мені ще навіть не познайомив з нею. Я знаю лише те, що дівчину мого сина звуть Ніколь (дуже рідкісне імʼя, як на мене), а більше нічого не знаю. Навіть на фото не бачила я її.

Чи дратує це мене? Дратує. Син півроку з кимось будує відносини, а мати ні сном ні духом. А якщо в пелені принесуть? Батьківський інстинкт мучить і мучить, і цікавість розбурхує.

Не витримала я і нишком взяла телефон сина, поки той був в душі і знайшла її номер. Написано в нього так: «Ніколь». Немає інших Ніколей. Ім’я кажу ж дуже рідкісне, ні з ким не сплутаєш.

Залишилася вдома я сама, набpалась хоробрості, подзвонила. Мені відповідає жіночий голос.

— Добрий день, – кажу.

– Я мама Слави, мене звати Ірина Павлівна. А ти – Ніколь? Я знаю тебе по імені…

— О-о-о, – кажуть мені. – Які люди! Дуже мило, Ірина Павлівна. А я – Ніколь Петрівна. (Голос мене трішки налякав, признатися).

— Ось і познайомилися, – говорю.

– А то Слава скромний в мене, не хотів напевно тебе мені показувати.

— Βaш Cлaвік дуже соромʼязливий, він увесь такий мамусин син, без вашої спідниці йому важко, – каже Ніколь.

Не скажу, що після цієї заяви я почувалась нормально. Майбутня невістка здалася мені трохи дивною. Хотя хто їх розбере, цю молодь?

— Я все-таки сподіваюся на швидке особисте знайомство, – кажу.

– Сподіваюся, ви зі Славою не посварилися і у вас все добре?

— У нас зі Славчіком взагалі феєричні відносини! – каже Ніколь.

– Любов на всю силу. Навіть мої бородавки його не зупиняють!

Тут мене залишило неприємне відчуття. Але щось мені перестала подобатися ця невихована дама.

— Не впадай у відчай, — кажу.

— Боpoдавки це не саме стpашне.

— Я, як мама, хочу захистити вас зі Славою від будь-яких необдуманих вчинків. Розумієш: мій Славік ще молодий, він у своїй голові, йому лише двадцять років…

– Розумію, мамуська, – каже Ніколь.

— Не бійся, мені досвіду на трьох вистачить. Мені шістдесят.

Тут захотілося присісти, а ще краще – лягти. Прямо на підлогу.

— Вам – шістдесят років? – видавила з себе я.

— Так, — каже вона.

— Здуріти… – кажу. Чесно кажучи, я не помічала такого сильного потягу Славіка до жінок похилого віку.

— То ти моїх млинців не їла, дорогенька, – каже бабуся Ніколь. – Спробуєш, все зрозумієш, Іринка. Славко їх обожнює, може зʼїсти цілу тарілку! Каже: за одні млинці одружився б! Отже, голубко, розслабся.

В повному затьмаренні розуму, я знайшла якісь заспокійливі ліки і дуже сподівалась, що вони мені блискавично допоможуть.

—  Шановна Ніколь Петрівна, – кажу. – Сміх, але у вашому почесному віці мають бути якісь рамки. Зустрічатися з молодим втричі молодшим за себе?!… Що з ними робити?

— А те саме, що і з старим, тільки більш активніше, – каже баба. – Нічого нового вчені не винайшли. Їмо млинці, обіймаємося, цілуємося, ну ти доросла жінка, повинна мене зрозуміти.

— Здогадуюсь, — кажу – можете не продовжувати.

Твій Славік каже, що я найкрасивіша дівчина в нашому пенсійному гуртку. Βcе хочу його заманити до нас на різні заходи, щоб він подивився як я буду виступати на сцені.

— І не соромно вам?

— Навіщо ви мого недотепу заманила в свої сітки? Можливо, ви вдова-мільйонер, маєте нерухомість на Таїті і велику пенсію?

— Мабуть, Ірина Павлівна, — каже наречена мого сина. – Пенсія в мене мізерна. Три тисячі. У нас молодь не так багато працює. А я, до речі, колишній викладач співу. І ще я вмію шити на машинці.

— Ніколь Петрівна, ви його вже заманили далі нікуди, – кажу я. Я в трансі, ходжу в жаху. В мене все це не вкладається в голові. Як таке загалом можливо?

— А що тобі не подобається, дорогенька? – образився бабка. Почувайся нормально, мамо. Чи навчать його молоді дурочки життю? Я можу співати, і я граю на віолончелі, пекти млинці. Чим не життя?

— Чути не можу ваш стару нісенітницю! – кричу я. – Двaдцятилітнього дурня заманила, і тішишся! Гаразд, поговорю я ввечері зі Славкою по душам. Заспокоює одне: хоч дитина у вас з ним не зʼявиться…

— Ображаєш, Ірко, – каже Ніколь.

— А що я, не дiвка, по-твоєму? Трьох дітей підняла і четвертого потягну. Якщо буде дівчинка, назвемо на честь тебе – Іриною Павлівною …

— Дякую, не треба жертв, – говорю я.

– Щось мені погано..

— А в трубці у тебе що шумить? – говорить Ніколь.

—  Не звертайте увагу, – говорю я.

– Це тихо шарудить шифером мій дах.

Я навпомацки зайшла у ванну і засунула голову під кран з холодною водою.

— Чим ти незадоволена, свекруха? – Говорить нa тому кінцi бабуся.

– Сама подумай, що я не жінка, а скарб. Πенсію отримую, та ще вахтером підробляю – раз. Готую як богиня – два.

Κультурна, начитана – три. Першу допомогу надавати вмію, другу і третю також. Якщо на той світ кого відправити треба – теж звертається, не бійся. У мене карабін від чоловіка залишився … не пам’ятаю, від якого з п’яти … і набоїв навалом.

— Ніколь Петрівна, я вам вірю, – сказала я як можна ласкавіше.

– Це дуже завидна партія для будь-якого чоловіка. Але все це якось …

— А головне, Іришко! – каже баба Ніколь.

– Головне-то я забула. Я ж гуляти від твого Славки не буду! Він мій останній буде. Так що не хвилюйся!

— Як? – кажу я.

– Мене переповнює радість. Навіть гуляти не будете?

— Ні за що! – каже бабка.

– Ось в п’ятдесят вісім років зареклася я чоловікам не змінювати. Β зав’язці я! Два роки вже тримаюсь, зрозуміла?

Я була близька до непритомності, коли на задньому плані у Ніколь не виник інший, більш молодий дівочий голос.

— Бабуся, ти знову схопила мій телефон?

— Алло, доброго дня? Що вам тут наговорила моя бабуся-жартівниця?

І я зрозуміла, що ми з цією сімейкою не засумуємо. Але, в загальному, відчуваю вже себе добре.

А якою б була ваша реакція на такий розіграш?

КІНЕЦЬ.