Народилася Валя калікою, про це мама щоразу їй нагадувала і, зриваючи на ній злість, додавала:

— Та й взагалі, тебе ніхто не кликав на цей світ і чекати ніхто не чекав!

По правді кажучи, забрати Валю з лікарні додому, бабуся маму змусила…

— Бач, чого надумала, дитя своє кидати! Не смій! Чуєш…! Валентиною, дитя, запиши!

Бабусю Валя любила, від неї не відходила, а потім, коли її не стало, плакала за нею якимись теплими й зовсім не солоними сльозами. Не стало бабусі в одну мить і мамка, з полегшенням зітхнула:

— Все, мамо, закінчився твій вік!

Валі тоді було вісім років і для неї це була перша і гірка втрата. До школи її не взяли, але вчителька, яка жила неподалік, навчила дівчинку літери писати й навіть деякі слова добре промовляти й читати. Мамка на все це дивилася,
з несхваленням:

— Чого ти з нею возишся, Маріє Петрівно? Все одно, говорити не буде! Худо ходить, але хоч ходить, і то добре! От скажи, за що мені таке дитя дісталося?

Їдальня, де вона посуд та підлогу мила, закрилася, і довелося їй їздити в район на ринку торгувати. Ні, не своїм товаром, звідки він у неї…?! І стала вона гучноголосою, ще сильніше, ніж раніше, на Валю кричала:

— Давай, хоч по одній штуці дрова носи, та підлогу геть, підмітай, горе криворуке!

Валя маму і жаліла, і побоювалася, коли та, в гарячці була. Так, мамка і сама, говорила їй тоді:

— Ти мені, дурна, на очі то не лізь, я ж, коли гаряча, сама себе не пам’ятаю!

А Валя і не лізла, хоча, часом, тихенько плакала через те, що мамка ніколи не приголубить, не пожаліє. А одного разу, мамка привела Валі батька. Так і сказала:

— Батьком, він буде тепер для тебе…

А Федір, він був тихим, мовчазним. Потихеньку, все в будинку в порядок привів… Підлога перестала скрипіти, та й двері, без надриву, стали зачинятися.

А вже коли він зробив новий ґанок, Валя готова була весь день на ньому сидіти. Радіючи йому, як рідній людині при зустрічі, Валя посміхалася і від щастя сяяла. І Федір, дивлячись на неї, теж весь в усмішці розплився:

— Подобається, Валька?

Ось, ну й добре, — і вже, зніяковіло, — а я далі, по роботі, піду… І Федір, кульгаючи, йшов лагодити паркан… А мамка, все це прийняла з роздратуванням:

— Ось же, два виродки на мою голову, вони ще й посміхаються обидва…!

І хоч злилася мамка на Федора, але з дому не проганяла, іноді навіть спати до себе звала. Хоча загалом покрикувала, як панянка на кріпака:

— Ну, чого розсівся? Давай, іди, дров принеси, грубку розтопи, по воду до колодязя сходи…!, — Федір, мовчки відра в руки брав і до колодязя кульгав.

А мамка, вона ніколи не захоплювалася і не дивувалася тому, що він робив. Та той, мабуть, і не чекав подяки від неї. Покірливо все виконував, мружився тільки й Валі здавалося, що він, ось – ось заплаче.

Одного разу, на ринку, трапилися якісь суперечки, мамку хтось штовхнув, і вона, кажуть, під прилавком, втратила свідомість й так до тями більше не прийшла. Федір поховав мамку як годиться, відплативши за те, що ця, гучномовна жіночка, яку він шкодував, одного разу дала прихисток йому, самотньому і бездомному…

— Ех, та що за життя в неї було? Безпросвітне і зле! Але ж мамка твоя, Валя все ж доброю людиною була. Він довго сидів біля вікна, ніби чекав, коли покажеться вона, втомлена
і сердита. Але її більше не було! Не було зовсім! Федір, розгойдуючись на лавці, глухо вимовив:

— Ну що, Валя, одні ми з тобою залишилися на білому світі, і жити тепер, треба нам разом…

У ту пору Федору 33 роки було, Валі шістнадцять років виповнилося, і хоч не зовсім повноцінною вона була, а все ж, вона виглядала вже, як жінка. Як не крути, а природа своє брала.

А й у селі, ніхто таки не здивувався, що Федір і Валя почали жити, як чоловік і дружина. Федір буквально на руках Валю носив, та й вона, розрум’янилася вся, розцвіла.

Косу товстою короною вклала, сарафан оновила, хустку кашемірову на плечі поклала… Ось же, і зле ходила, і зле говорила, а світло від неї було таке, що люди всі посміхалися.

Років через два, хлопчика вона Федору народила, Ванею назвали. Та така гарна дитина народилася, усміхнена і без жодних вад.

Дивлячись на хлопця, люди світлішали поглядом і раділи, мовляв, сам Господь, цим страждальцям заспокоєння послав.
Ніхто не засудив зв’язок падчерки й вітчима, навпаки, Валі та Федору ще діток бажали…

— Баби, погляньте, як розцвіла наша Валя! Так, вона то у бабусю вся пішла. Та й ходити рівніше стала, мабуть, поки чекала дитину, була обережнішою.

Ну, а Федір якби міг, то літав би біля неї! Так, що не кажіть, а й здорові люди не вміють так цінувати те, що в них є, що руки в них та ноги цілі, а ці, каліки, усім приклад показують, як треба життю радіти…

Ось так, по доброму і міркував, сільський народ… А й на них усіх, якось позначилася доля Федора і Валі. Жіночки вже менше пліткували біля колодязя…

Чоловіки менше стали пити й жінок своїх ображати. Багато односельців, приходили до Федора з Валею до хати й питали:
— Може вам допомога потрібна якась?

Хоча, найімовірніше, їм просто хотілося погрітися душею біля них.

КІНЕЦЬ.