Чоловік мені торік дорікав своїм бурчанням на тему “ти маєш ходити на роботу, щоб усе як у всіх було, а то перед людьми соромно”. При цьому ми матеріально не потребували, а я підробляла тим, що шила та в’язала на замовлення. Але левову частку часу приділяла дитині та будинку.

До декрету працював на “нормальній” роботі. Тобто ходила до офісу з понеділка по п’ятницю, сиділа там із дев’ятої до шостої, а потім йшла додому. За декрет моя фірма благополучно розвалилася і з декрету почало просто нікуди повертатися. Я потикалася з різних співбесід, але з маленькою дитиною брати ніхто не хотів. А куди брали, там зарплата – мишкині сльози.

Чоловік тоді махнув рукою і сказав, щоб я не вигадувала, а сиділа вдома, займаючись дитиною та створюючи дружину надійний тил. Я спочатку не хотіла, бо домогосподаркою себе не бачила ніколи, але потім втягнулася і зрозуміла, що такий ритм життя мене цілком влаштовує.

Я встигала вранці розбудити чоловіка, нагодувати його сніданком, зібрати йому контейнер з обідом, відвести доньку в садок, прибратися вдома, приготувати свіжу вечерю, збігати на манікюр чи спортзал, забрати дитину, погуляти з нею, а ввечері зустріти чоловіка, нагодувати сімейство смачним. вечерею, поспілкуватися з коханим.

За собою я помічала, що наші з чоловіком стосунки стали набагато кращими. Я стала спокійнішою, згладжувала конфлікти, вдома оселився затишок та гармонія. Почала балувати коханого складними стравами, освоїла випічку. Вигадувала для нас цікаві заняття на вихідні.

Чоловік був зовсім звільнений від будь-яких занять по дому, я все встигала сама. Коли дочку забирали бабусі, я почала шити та в’язати. Я ж колись на це вчилася, от і згадала. Періодично брала замовлення у знайомих та їхніх знайомих. І мені цікаве заняття, і копійочка до бюджету.

Чудово все було доти, доки не влізла свекруха та її сестра зі своїми вченнями. Тоді був день народження чоловіка, збиралися у нас, прийшли його батьки, приїхала тітка чоловіка, її дочка та мої батьки. З друзями відзначали другого дня.

Я всього наготувала, намагаючись вийти за межі звичного святкового набору з олів’є, картоплі та курки. Всі їли і нахвалювали, потім тітка спитала, коли я все встигаю.

– Я ось із роботи приходжу і з ніг валюсь. Сил уже немає біля плити стояти. А ти молодець, – похвалила вона мене.

– Ну, у мене часу багато, от і експериментую, – посміхнулася я.

Тітка одразу підібралася, уточнила, а де я працюю. Вона мене бачила вдруге чи втретє, бо вона живе в іншому місті, а до нас на свято потрапила, бо приїхала погостювати до сестри.

Я без задньої думки відповіла, що домогосподарка. І одразу ж потекла тирада, що жінка теж має працювати, що домогосподарка це не професія.

– А якщо з чоловіком що трапиться, ви тут все від голоду помрете або по батькам жебракуватимете? – не вгамовувалася тітка.

Мені була неприємна ця розмова і ситуація загалом, тому я намагалася перекласти тему і зрештою мені вдалося. Вечір повернувся в колишнє русло, але осад залишився.

Після цієї події свекруха, яку раніше зовсім не чіпало, що я не працюю, почала теж постійно говорити, що настав час мені вже на роботу вийти.

– Гаразд, поки дитина маленька була, а зараз дівчинка вже в школу готується. Ні, треба працювати. Чоловік не залізний, один це все тягнути.

Але наїзди свекрухи я б спокійно пережила, якби до неї не приєднався чоловік. Він теж почав мене умовляти, що взагалі пора б вже теж почати працювати.

– Та мають рацію вони, у всіх моїх друзів дружини працюють, хоча там теж діти. А нам час і машину поміняти, та й ремонт пора зробити. На одну мою зарплатню це все довго.

Я пояснювала, що коли я вийду на роботу, то наше життя зміниться. І не факт, що на краще. Але чоловік майже рік виносив мені мозок. Спочатку просто ніби розмірковував вголос, потім почалися моралі, а потім ми стали лаятися. Втрачати сім’ю не хотілося. Було, звичайно, дуже прикро, що чоловік так легко повівся на установки тітки і матері, але я вирішила не розжарювати ситуацію.

Вийшла на роботу. Зарплата середня, але є перспективи зростання. Тільки от часу на дорогу йде забагато, та й затримуватися періодично доводиться. Наше життя змінилося.

На роботу я йду раніше за чоловіка, тому дочку в садок відвозить він. Годування їх сніданками також скасувалося, нема коли. Контейнер з обідом часто залишається у холодильнику, бо чоловік забуває його забрати. Замість різноманітних свіжих вечерь я готую на кілька днів уперед, зазвичай щось просте, тому що часу на різносол у мене не вистачає.

Чоловік почав качати права та висловлювати своє невдоволення. Мовляв, що це за фігня, чому тепер і йому раніше вставати треба, щоб дочку до садка відвезти, чому йому тепер теж доводиться пилососити, мити посуд, прати.

– А що ти хотів? Я теж працюю, втомлююся. Це раніше я займалася господарством, то була моя робота. А тепер у мене інша робота, так що б навпіл. Звикай. Чи ти думав, що я оратиму в дві зміни одна – спочатку в офісі, а потім удома? Ні, дорогенький, так не буде, – поясню я йому раз у раз.

Я зловтішаюся трохи, бо бачу, як у ньому борються бажання повернути все, як було, і небажання визнавати, що він здурив, змусивши мене вийти на роботу. Подивимося що буде далі. Мене влаштує будь-який варіант, тому що й удома мені добре, і в роботу я почала втягуватись.

КІНЕЦЬ.