Чоловік пішов у магазин, а коли повернувся, дружина не пустила. Сказала, що він уже вдома. А із сусідньої квартири вийшли незнайомі люди

– Віро, відчини двері і впусти мене в квартиру. Зараз же! Чуєш? Кому сказав, – вимагав Микола. – По-доброму прошу. Не пустиш по-доброму, ти знаєш мене. Я все одно увійду! Тільки це буде вже по-поганому.
— Не розумію, про що ви кажете, чоловіче, — відповідали за дверима. – Ви хто? Я зараз поліцію викличу.
Але Микола чув, що це був голос його дружини Віри, і це злило його ще більше.
– Я твій чоловік! – кричав Микола.
— Мій чоловік удома і спить, — почув Микола. — І не дай Боже, він зараз прокинеться. Нам із вами обом не поздоровиться. Тож краще йдіть.
«Що за нісенітниці? – подумав Микола. – Як я можу спати, якщо я ось. Стою біля дверей квартири, а мене не пускають. Так, я сьогодні випив. Але не так само. І це мої двері. Моя квартира Тільки ключі чомусь до дверей не підходять. Нічого не розумію».
— Слухайте, жінко, — сказав Микола, — а як вас звати?
– Віра, – відповіли за дверима.
– Ось! — радісно закричав Микола. — І мою дружину теж звати Віра.
– І що? Тож я маю вас пустити у свою квартиру? Тільки тому, що вашу дружину теж звати Віра?
— Тому що я є твій чоловік! — рішуче відповів Микола. – У мене і паспорт із собою.
– Ах, у вас і паспорт із собою.
— Ти ж сама мені сказала його взяти із собою.
– Я сказала?
— Ну, так. Дві години тому, коли мені здалося мало, і я хотів, щоб ти сходила до магазину. А ти відмовилася, і тоді я пішов. А ти сказала, щоб я взяв про всяк випадок паспорт. Тому що у свої сорок років я виглядаю молодо і мені можуть не продати.
– Що я сказала?
— Що мені більше сімнадцяти не даси.
— І ви повірили вашій дружині?
— А чому я мав їй, тобто тобі, не повірити?
— Та тому що я зараз дивлюся на вас у вічко, і ви виглядаєте на всі п’ятдесят.
— А це вже грубо, Віро.
— Ще раз повторюю. Я не та Віра, яка вам потрібна.
— Ти брешеш. Я впізнаю твій голос.
— Значить, мій голос схожий на вашу дружину. У цьому нічого дивного.
– Добре. Тоді відчини двері і покажи своє обличчя.
– Ось ще! З якого дива?
— Хочу переконатись, що ви не моя дружина. Покажіть обличчя, і я піду. Обіцяю.
— Нічого я вам не покажу і двері не відчиню. Цього лише не вистачало! Тепер я вас ще більше боюсь. Двері йому відчинити. Обличчя показати. А раптом ви ненормальний?
– Я нормальний.
— А раптом я вам сподобаюся і ви на мене накинетесь?
— Я не накинуся. Присягаюся.
– Я вам не вірю.
– Але чому?
— А чому я мушу вам вірити?
— Тому що людям взагалі треба вірити.
— А ось ви дозволили б своїй дружині відчиняти двері незнайомому чоловікові, коли спите, тільки тому, що всім людям треба вірити?
– Ні.
— У такому разі, перестаньте бешкетувати і йдіть до себе додому. Нічого тут робити.
— Куди ж до себе? Куди? Якщо це і є мій дім! – закричав Микола.
У цей час відчинилися сусідні двері, і з них вийшли незнайомі люди, чоловік і жінка.
— Що ви галасуєте? – запитала жінка.
— Це просто неподобство якесь, — сказав чоловік.
— А хто ви такі? — здивовано промовив Микола.
— Ми тут живемо, — відповіли чоловік та жінка.
— У сенсі ви тут живете? – здивувався Микола. — тут живуть Люся та Гриша.
— Я і є Люся, — відповіла жінка.
— А я Гриша, — представився чоловік.
Микола притулився до стіни і поволі опустився вниз. Сидячи на підлозі, він махав руками, ніби відганяв мух від обличчя, і переводив погляд з Люсі на Гришу і назад.
— А яке це місто? — спитав Микола.
— Київ, — відповів Грицько. — І вас дуже просимо, не галасуйте. Бо якщо зараз прокинеться Микола, чоловік Віри, він живе у цій квартирі, і вийде сюди, то вам не поздоровиться.
— Це я є чоловік Віри, — відповів Микола. – Я і є Микола.
— Не смішно, — сказала Люся.
— Не смішно, — погодився Микола.
— У вашому віці такі жарти неприпустимі, — сказав Грицько.
— У якому віці?
— Вам, мабуть, уже понад шістдесят, — сказала Люся.
— Та мені сорок недавно виповнилося.
— Ви погано виглядаєте, — сказав Грицько. – Вам треба більше відпочивати.
— Ідіть додому, — сказала Люся.
Люся та Гриша пішли до своєї квартири і зачинили двері. А Микола зателефонував до служби відкриття замків.
– Мені не потрапити до квартири, – сказав він. – Ішов, все було нормально. Повернувся, ключі до замків не підходять. Так, я в ній зареєстрований. Так, паспорт при собі. Чи є хтось вдома? – Микола задумався. – Ні! — впевнено збрехав він. — Удома нікого. Чекаю!
— Що ви збираєтесь робити? — почув Микола Віри голос за дверима.
— А зараз приїде фахівець, перевірить мої документи та відкриє квартиру. А якщо він не відкриє, я сам викличу поліцію. Тому що я точно знаю, що мешкаю в цій квартирі.
Фахівець переглянув паспорт Миколи та відмовився відкривати квартиру.
– Чому? – не зрозумів Микола.
— Бо у вас який номер квартири? — спитав він.
— Сімдесят другий, — відповів Микола.
— А ця сімдесят перша, — повідомив фахівець.
Микола лише зараз звернув увагу на номер квартири.
– Що таке! – сказав він. — А де ж сімдесят друга?
— Поруч, — відповів фахівець, показуючи на квартиру, з якої щойно виходили Люся та Гриша. — Якщо хочете, то можу вам її відкрити. Чи, може, самі? Ключі у вас є?
– Є, – відповів Микола.
— От і відкривайте.
Микола дістав ключі та спробував відчинити ними двері сусідньої квартири. Але йому не вийшло.
– Відкрити? – запропонував фахівець.
— Не треба, — відповів Микола, згадуючи Гришу та Люсю, які нещодавно пішли до цієї квартири. — Нічого не треба. Мені зараз потрібно просто вийти надвір і пройтися, подихати свіжим повітрям.
– Пройдіться, – сказав фахівець. – Давайте я вам допоможу. Це ваша сумка?
– Сумка? – не зрозумів Микола. – Ви про що?
— Он біля дверей сумка. Чи не ваша?
Микола згадав, що повернувся із магазину з повною сумкою.
– Моя, – відповів він. — Мені було мало, і я сходив у магазин і купив.
— Беріть сумку і підемо на повітря. Ви дуже блідий. На вас немає обличчя.
Вийшовши з під’їзду, фахівець та Микола розпрощалися. Микола пішов у бік метро.
«Поїду до мами, — вирішив він, — а завтра на свіжу голову розберуся з усім іншим. Напевно, я сьогодні й справді не дуже добре почуваюся».
До метро було десять хвилин пішки. Але вже за п’ять хвилин Микола побачив Віру. Вона йшла йому назустріч, усміхалась і махала рукою.
– Ти вирішив мене зустріти! — радісно промовила Віра.
«Ха-ха, — нервово подумав Микола, — здається, я божеволію».
– Так, – відповів Микола. – Вирішив. Думаю, дай піду та зустріну дружину.
— А мене, уявляєш, щойно ти пішов у магазин, на роботу викликали терміново, — сказала Віра, беручи чоловіка під руку і ведучи його у бік будинку. — Приїхала туди, а там уже все гаразд. Даремно тільки їздила. А як ти?
– Що як?
— Сходив у магазин?
– Сходив.
– Купив, чого хотів?
– Купив, – Микола показав на сумку. — Ось скільки.
– А чого додому не йдеш? Чого з сумкою тягаєшся? Адже важка?
– Та я вирішив тебе зустріти, і разом додому підемо.
– І правильно зробив. Слухай, а ти, виходить, додому заходив? Ну, якщо зрозумів, що мене вдома немає, то й вирішив зустріти.
– Заходив. Дивлюся, тебе нема. Вирішив зустріти.
— А сумку забув лишити?
– Точно. Забув. Слухай, Віро, мені зараз чогось не дуже добре. Давай ми просто підемо додому, а вдома я тобі розповім. Добре?
– Добре, – погодилася Віра.
Коли вони піднялися на поверх, Віра виявила, що забула на роботі ключі від квартири.
– Відкривай своїми, – сказала вона.
Перш ніж відчинити двері, Микола подивився на номер квартири.
“Номер моєї квартири, – подумав він, – нічого не розумію”.
В цей час відчинилися двері сусідньої квартири, і з неї вийшли Люся та Гриша. Але тільки не ті Люся та Гриша, яких бачив Микола, а інші. Справжні. Яких Микола дуже добре знав.
Сусіди привіталися, сіли у ліфт та поїхали.
– Відкривай, – сказала Віра.
Руки Миколи тремтіли, коли він вставляв ключ у замкову щілину. А коли замок відкрився, Микола відчув, що ще трохи і він знепритомніє.
— Я спати, — сказав він відразу, як увійшов до квартири.
— Ти ж казав, що тобі мало, — сказала Віра.
— На сьогодні достатньо, — відповів Микола.
Він зайшов до спальні, ліг у ліжко, накрився з головою ковдрою і швидко заснув.
— Все добре, — казала Віра комусь телефоном. – Він повірив. Вже спить. На мою думку, наш розіграш пройшов більш ніж успішно. Усі зіграли свої ролі просто чудово.
Вночі Миколі снився сон, ніби він повернувся з роботи додому, вийшов з ліфта, підійшов до того місця, де мали бути двері його квартири, а двері немає. Ну просто немає і все.
Інші двері є, а замість дверей гола стіна з номером його квартири і сумка з порожніми пляшками.
Прокинувшись у холодному поті, Микола вирішив кинути пити. Прийшовши на кухню, Микола одразу повідомив про це Віру.
“Це добре, – подумала Віра, – а якщо не кинеш, ми ще щось придумаємо”.
КІНЕЦЬ.