Я в декреті з піврічною дитиною. Вже забула, що таке нормальний сон і відпочинок, а тут ще чоловік десь місяць тому почав висловлювати невдоволення з приводу вечері, яку я абияк примудрялася йому готувати. Різносолів йому подавай, а звідки мені взяти час на це? У мене немає помічників.

Мій коханий знайшов чудовий вихід – він ходить вечеряти до своєї мами. Повечеряє, а потім вони до ночі чаї ганяють. Свекруха на пенсії, їй нудно, чого б язиком не почесати до ночі?

А чоловік потім приходить додому та спати одразу лягає. Я ж ще в цій ситуації й винна – мужику нормальна їжа потрібна, а в мене часу не вистачає її готувати.

Мені взагалі завжди подобалося вести домашнє господарство. Я росла з мамою та бабусею, точніше, здебільшого з бабусею, оскільки мама намагалася заробити грошей на наше забезпечення.

А бабуся в мене була майстринею на всі руки – і варила, і смажила, і пекла, і шила, і в’язала. Вміла все, і мене теж усьому цьому навчила.

Я любила все, що пов’язане із наведенням затишку в будинку. Мабуть, тому, що навчалася цього не з-під палиці. Бабуся вміла зацікавити та подати все як наче це гра. А потім я сама вже втягнулася.

Чоловік про мої таланти чудово знав, я завжди намагалася до його приходу в гості приготувати на кухні щось таке особливе. А коли ми одружилися, то перенесла всі свої таланти до нашої родини.

Хоча працювали ми обидва, я продовжувала із задоволенням балувати коханого різними стравами. У нас у холодильнику ніколи не було жодних покупних напівфабрикатів. Якщо в морозилці лежали пельмені або котлети, то я їх сама ліпила, а потім заморозила.

Суп варила тільки у вихідні та на два дні, у будні ми його не їли, бо обідали на роботі. А на вечерю завжди щось свіже. Мене бабуся привчила, що якщо є можливість краще приготувати щось, ніж розігрівати вчорашнє. Поки що така можливість у мене була, я так і робила.

Навіть коли чекала дитину, мене від запахів вернуло, я намагалася не відступати від свого правила і годувала чоловіка різноманітно та смачно. Він у мене поїсти любить, хоча по ньому і не видно, але у нього робота фізична, тому калорії не мають шансу до нього прилипнути.

До пологів я старанно робила заготовлення – ліпила пельмені, вареники, котлети, робила фарш, морозила тісто – загалом, набивала морозилку на повну домашніми напівфабрикатами.

Щоб був запас, який розв’яже руки під час перших місяців життя малюка. Я підозрювала, що часу на приготування у мене значно зменшиться, але не підозрювала, що його не вистачатиме ні на що взагалі.

Син був здоровеньким, жодних відхилень лікарі в нього не знайшли, що мене дуже тішило. Але виявилося, що здоров’я не є запорукою спокою. Син ріс дуже примхливим, плакав часто, їв погано, спав уривками.

Я ходила як зомбі, у моїй голові билася тільки одна думка – виспатися. Але навіть у цьому стані я знаходила в собі сили, щоб сварити чоловіку до повернення з роботи пельмені, або стушкувати фаршировані перці, або котлет з картоплею насмажити. Готувати щось складне у мене не було ні сил, ні часу.

Але хоч би якими величезними не були запаси заготовлення, вони закінчилися, а поповнювати їх у мене не було часу. Ті години, які вдавалося викроювати з турботи про малюка, я метушилася між бажанням виспатися, прийняти ванну, необхідністю упорядкувати будинок і упорядкувати деякі справи. Тому довелося переходити на інші страви та навіть використовувати магазинну продукцію.

Після роботи чоловік грався з сином годину, максимум на дві, тож за цей час треба було викрутитись, щоб встигнути все. Іноді він приходив, мився та лягав спати, навіть без вечері. Робота фізична, виснажлива.

А місяць тому чоловік почав крутити ніс від вечері. То йому м’яса мало, то несмачно, то “фу, яєчня” чи “фу, макарони”. Звичайно, з домашніми котлетами з пюре та свіжим салатом це все не порівняти, але й у мене зараз не найкращий період у житті.

Чоловік зі мною лаятись не став. Покрутив носом, зрозумів, що його скривджене обличчя нічого не змінює, і знайшов інший вихід – почав ходити на вечерю до своєї мами. Вона живе по дорозі з його роботи.

Я була б тільки за те, що чоловік вирішив проблему ось так, позбавивши мене необхідності морочити голову над швидкою, але не смачною вечерею.

Але допомога з дитиною зникла зовсім. Чоловік повертався від мами пізно, казав, що дуже втомився і лягав спати. Тобто мені навіть у душ не сходити.

Свекруха у мене на пенсії, тож може дозволити собі наготовляти сину щодня якісь смаколики. З онуком допомагати в неї бажання немає. Вона взагалі, крім власного сина, нікого не любить, як мені здається.

За пів року онука тільки на виписці й бачила. Але ж це лірика. Свекруха цілими днями вдома біля телевізора, тож ввечері бажає поспілкуватись, а тут якраз син зачастив. Ось радість!

З ним вони чаї й ганяють до пізнього вечора.

– А як мені треба робити? Поїв і бігом за поріг? Якось некрасиво, мама образиться. І взагалі, я ж тобі життя облегшую, тобі ж не вистачає часу нормально готувати, то я знайшов вихід. Чого тобі знову не подобається? – сердиться на мене чоловік.

І ось як йому пояснити, що, крім його потреб, ще й мої існують, і мені потрібна хоч якась допомога з дитиною, хай і хоч це і година на день. Життя він мені полегшує! Рятівник просто.

КІНЕЦЬ.