Рік тому компанія, де працював мій чоловік, збанкрутувала.

Видобувачкою залишилася я.

Через місяць довелося знайти підробіток, а ще за місяць другий.

Зараз, закінчивши основну роботу о п’ятій вечора, я біжу на другу, а у вихідні працюю на третій роботі.

Інакше нам не вижити.

І все тому, що чоловік уже рік не може знайти гідну роботу.

– Я закінчив університет, щоб тепер працювати таксистом чи робітником на будівництві?! – обурюється він у відповідь на мої претензії.

– А я навчалася в університеті, щоб орати на трьох роботах? – обурююсь я.

– Але ж я шукаю роботу!

– Ти шукаєш посаду, а не роботу! Найнятого “з вулиці” працівника ніхто начальником не поставить! Навіть в інтернеті, якусь простеньку роботу, хоч із якихось доходів шукати не хоче.

Мало того, навіть у будинку нічого не робить.

Хоч би тут доnоміг! І з дітьми доnомогти не намагається.

Син із донькою чекають допізна, поки прийде мама та перевірить домашнє завдання.

Натомість до якості їжі висуває претензії.

Нещодавно висловився з цього приводу: – То макарони, то картопля. Коли нарешті приготуєш щось смачне?!

– Переїдь до мами! Нехай вона тебе годує ласощами! – “відголила” його я.

Образився. Вже чотири дні зі мною не розмовляє.

А мені на його образи начхати.

Взагалі роз лучуся з ним.

Подруги радять не поспішати, ще потерпіти.

А чого терпіти?

Чоловік має бути здобувачем, а не порожнім додатком до дивана.

А мій не може вже рік знайти хоч якусь роботу.

І нехай мене вважають меркантильною особою, але тягти на собі сім’ю в мене вже сили немає.

Набридло мені все до чортиків.

І якщо він не хоче повертатися до мами, це зроблю я. Зберу дітей та переїду до своїх батьків.

Нехай лишається один. Без їжі та грошей.

КІНЕЦЬ.