До Катерини Павлівни, яка жила на сусідній вулиці, несподівано навідалися онук та внучка семи та десяти років.

– Бабуся Катю, дай нам попити, будь ласка, води, – попросили діти. – Ми спеціально прибігли до тебе!

– У вас своєї нема? – хитро примружилася я, виносячи їм на вулицю ківш. – Де батьки?

– Вдома. Води немає, – коротко відповіла семирічна Аліна і, попивши, вибігла за паркан.

Слідом за нею поспішив онук. Я здивовано подивилася їм услід і вирішила сама зателефонувати до сина, щоб дізнатися, що трапилося.

– Порив серйозний на вулиці стався, – пояснив він. – Не знаю, коли тепер дадуть. А в тебе є вода?
– Є, – відповіла я й, тут же, прикусила язика, зрозумівши, що поспішила з відповіддю.

Було очевидно, що син, далеко не з цікавості запитував про це.

– Мамо, можна до тебе помитися приїхати? Спека моторошна, всі спітнілі, помитися ніде, – пожвавішав Дмитро.

Я зам’ялася з відповіддю на кілька секунд, а потім нехотя дала дозвіл.

За пів години до мого будинку під’їхала машина Дмитра. Я визирнула у вікно і з жалем зрозуміла, що син притяг із собою невістку Ольгу.

З порога вони радісно затараторили про те, як їм пощастило, що в мене є вода. Я, насилу видавила з себе посмішку, подумки прикинувши, скільки води можуть вони витратити.

Близько року тому, задля економії, я встановила лічильник на холодну воду.

Поки вони, один за одним, милися в душовій кабінці, я в голові підраховувала збитки від візиту родичів.

– Мамо, можна ми з собою холодної води наберемо? – Запитав у мене Дмитро.
– Скільки?

– Літрів десять, – здивовано прикинув він, не зрозумівши, чому я цікавлюся літражем.

– Якщо десять, то набирайте, – важко зітхнула я, – тільки акуратно, зайвого не проливайте. У мене взагалі лічильник, – додала я, натякнувши родичам на те, щоб ті економили воду.

Набравши дві п’ятилітрові пляшки, вони поїхали додому. Проте, за кілька годин знову повернулися, але вже з дітьми.

– Нехай вони теж помиються, – не питаючи мого дозволу, констатувала Ольга. – Усі брудні, як примари!

– Ну хай, – склала я руки на животі.
Насилу мені вдалося приховати своє невдоволення і витерпіти присутність родичів у своєму будинку.

Коли вони поїхали, я з полегшенням видихнула, вирішивши, що небезпека минула.
Однак, ближче до вечора, Дмитро знову зателефонував мені, та повідомив:

– Виявляється, води два дні не буде. Порив серйозний. Загалом не знаю, як ми будемо цей час. Ні помитися нормально, ні попити, ні випрати.

– Добре, що ти воду маєш. Мамо, можна ми тобі брудний одяг на прання привеземо і флягу води наберемо?

– До мене? – не повіривши своїм вухам, перепитала я.
– Ну так…

– Ви два дні потерпіти не можете? – роздратовано пробасила я. – До чого такий поспіх? Останні штани з себе зняли? Не повірю! Воду дадуть, тоді й прати будете.

– Добре, потерпимо. Я просто спитав, але ні, так ні, – здивовано відповів я, почувши материну відповідь. – Воду питну дозволиш узяти?

– Чому обов’язково у мене треба брати? – обурилася вона. – Невже немає інших місць? Ти ж чудово знаєш, що в мене лічильник стоїть, і я потім за витрату води платитиму!

– Де ми ще візьмемо?

– Їдьте до магазину, там і купуйте стільки, скільки потрібно! – не стримавшись, сердито відповіла мати. – То помитися, то попити, то випрати. Що ще придумаєте?

– Басейн не потрібно моєю водою заповнити? Просто якесь неймовірне нахабство! Звичайно, добре брати чужу воду і не платити за це! Вигідно ж ви вирішили прилаштуватись, усім би так! У вас теж лічильник стоїть?

– Ну так…

– Тоді у мене напрошується питання, чи точно у вас немає води, чи ви просто вирішили заощадити? – єхидно припустила мати.

Я, не очікуючи від матері подібних слів, втратив мову.

– Ні, у нас справді серйозний порив. Хочеш, ми заплатимо тобі за взяту воду? – розгублено запропонував я. – Нам не важко.

– Не треба мені ні за що платити, та й самі до мене не приїжджайте! – грізно випалила вона.

– Влаштували тут безплатну роздачу води! Ви ще сусідів своїх до мене притягніть! Їм теж потрібно! Тільки платитиму за це я!

– Я ж пропоную тобі оплату. Ти мене чуєш взагалі? – знову нагадав я.

– Є магазини, колодязі, джерела та колонки, зрештою. Хто шукає, той завжди знайде! Ви дорослі люди, тому самі розв’язуйте свої проблеми.

– Не я ж це робитиму, – мати не хотіла слухати мої виправдання і продовжувала сипати звинуваченнями.

Я зробив кілька спроб її перервати, але, доки вона не висловилася – не замовкла.

– Тобі одному мені було б не шкода, але ти ще й Ольгу навіщось за собою тягнеш. Витрата води вдвічі більше стає.

– Знаєш, у неї взагалі теж є мати, нехай вона до неї їде і просить випрати, попити, помитися!
– Мамо, невже ти для нас води пошкодувала? – нервовий сміх зірвався з моїх губ. – Дикість якась…

– Ти розмову не перекладай, а слухай, що я говорю!

Однак і після цього розмова між мною та матір’ю не задалася. Досхочу вимовившись, вона скинула дзвінок.

Я оторопіло дивився на смартфон, що видавав короткі гудки. Поведінка, невластива матері, вщент вибила мене з колії.

Вперше в житті я бачив, щоб вона скупилася на воду! Ретельно все обміркувавши, я покликав Ольгу, та розповів про свою розмову з матір’ю.

– Точно! Зараз мамі подзвоню, – відповіла жінка.

Теща на дзвінок відповіла майже відразу. Ольга поцікавилася, чи є у матері у квартирі вода, чи встановлені в неї лічильники й, чи можемо ми набрати у неї флягу води.

– Звісно! – голосно засміялася Ганна Євгенівна. – Приїжджайте, мені не шкода.

Усі ті два дні, поки була відсутня вода, ми навідувалися до тещі. На третій день мені зателефонувала мати:

– Помитися не хочеш?

– Ні, дякую, нам уже все полагодили, – неохоче відповів я.

Ситуація з водою сильно засмутила мене і навіть викликала охолодження, стосовно матері.

Я хоч і продовжив із нею спілкування, проте, ніяк не міг забути її вчинок з водою!

Що це було, я і досі не розумію – жадібність на старості років прокинулася, чи старечий маразм? Як кажуть, питання вирішили, а осад залишився! Як надалі себе поводити з нею, навіть не знаю? Що буде наступним?

КІНЕЦЬ.