— Чому твоя мамка садить город, а ми з нього нічого не беремо? – Запитав якось тато у мене.

І дійсно, почала я задумуватись. Ми купили ділянку землі під забудову, але будувати там ніхто не планував. Думали, спочатку город буде, а потім ціна підніметься, продамо. Щоб вона не заростала бур’янами, вирішили посадити городину. Рік садили, а врожай до тітки у погреб складали, другий рік садили – теж саме. От тато і поставив питання.

У нас є недобудований будинок у селі та город при ньому. Скільки себе пам’ятаю, стільки ми там садимо та возимо все звідти.

Тільки у нас одна проблема є. Двері у будинок взимку не відчиняються. У тата все немає часу їх відремонтувати. Двері замінити мало, треба, щоб у замок вода не попадала та накрити ґанок шифером. Одне за одним чіпляється і нічого не робиться.

То часу немає, то грошей, а то бажання. В результаті ми не можемо взяти врожай з будиночка. У нашій квартирі немає де зберігати картоплю та буряки, а їздити по них у село, марно витратити час та гроші. Все одно всередину не увійти.

Ось мама й вирішила, буде вертатися з роботи електричкою, заїжджати до сестри Марії та брати, що потрібно. Тільки на практиці все не так вийшло. Коли потрібно взяти — ніколи нічого немає.

У тітки Марії свій город, поруч із нашим. Ніби зручно трактором врожай возити, але ми його не бачимо. Все заноситься до неї у квартиру на балкон, а що не влазить, син до тещі у погреб завозить. Там теж свої роти є, яких треба годувати. Але вибачте, не нашими ж зусиллями?

У тітки Марії своїх троє синів. Всі одружені, з дітьми та поруч із нею живуть. Вона для них у першу чергу старається, все городиною балує. Там вже ніхто не розбирається, де їх, а де чуже. А тітка Марія, ще й наполягає:

— Беріть сини, скільки врожаю є, на всю зиму вистачить, ще й залишиться.

Тільки чомусь і залишається, що посівна картопля. Мама тільки раз за зиму з’їздила, привезла додому кілька кілограмів картоплі та трохи моркви, а потім сказала, що їй незручно брати.

— Як незручно? – Тоді вже я обурилася. – Це ж наше. Ми виростили для себе, а на збереження дали родичам. Чому ти не хочеш брати?

Мама так нічого чітко й не відповіла. Їй все здавалось, що вона не своє забирає, а чужу сім’ю об’їдає.

Я жодного разу не їздила за врожаєм. Мені не було коли й мама не хотіла, щоб я важке підіймала. А тату ця тема була нецікава, він все збирався оті двері відремонтувати, щоб свій врожай з будиночка брати.

Мені нічого не залишилось, як поговорити з нею. Розказати, все що ми з татом про це думаємо. Його б вона не послухала, а мене могла.

Тітка Марія теж не промах. Кожен раз, як бачить мою маму, їй про гроші натякає. Каже, що у неї їх немає. Невідомо тільки, куди вона їх діває. Сама працює та діти підкидають. А мамі все на жалість давить. Ніби, вона бідна.

Мамі шкода стає її, грошима не може допомогти, нам потрібні, а ось врожай не забирає. Думає, нехай краще їм буде, а якось купимо. Ось і тягнемо з базару овочі, хоч маємо власні два городи.

Наступного року, коли потрібно було садити картоплю, я вже не поїхала. Мама зрозуміла, що так далі не буде і що помічників у неї немає. Вона посадила полуницю на всій ділянці, потім ділилась врожаєм з сестрами та продавала.

Джерело