Мама з вітчимом дуже обурюються, що зараз я допомагаю дядькові, татовому братові, а не їм. За їхніми словами, я маю бути вдячна саме їм, адже це вони мене виростили. Але в мене чомусь подяки до них нема.

Мого тата не стало, коли мені було п’ять років. Через три роки мама повторно вийшла заміж і в мене з’явився вітчим дядько Сергій. Скільки мама не просила, щоб я називала його татом, цього слова на його адресу не пролунало жодного разу.

Вітчим ніколи мене пальцем не чіпав, але частенько вимотував душу своїми докорами та моралі. Мене дорікали новими штанами, зайвою з’їденою котлетою, новою курткою, бо я виросла зі старої. Мама мовчала, адже основним годувальником у сімʼї був саме вітчим. Її все влаштовувало, адже на ній вітчим не економив, а я якось усю зиму проходила в чоботях, які мені були малі на розмір. Тому що вітчим вирішив, що я придурююсь і нога так вирости не могла

Він взагалі часто заявляв мамі, що її дочка йому дуже дорого коштує. Хоча жодних особливих витрат він не ніс. Приблизно з п’ятого класу мене одягали бабуся та татовий брат, дядько Сашко. Вони ж оплачували мені путівки до таборів, дарували гарні подарунки і давали відчуття, що маю сім’ю.

Бабуся хотіла мене забрати на зовсім, але мама чомусь не віддавала. Досі не розумію чому, але здається, що боялася засудження з боку знайомих. Для неї дуже важлива чужа думка.

Коли я стала старшою, то почала огризатися на закиди вітчима, за що незмінно отримувала від мами.

Після одинадцятого класу мені було сказано, що я можу вирушати на всі чотири сторони. Що я і зробила з великим задоволенням, переїхавши до бабусі. Дядько сплатив мені навчання в університеті, вони з бабусею утримували мене всі п’ять років навчання, не дорікаючи, не ставлячи умов.

З мамою я почала спілкуватися тільки через рік і телефоном. Особистих зустрічей ні їй, ні мені не було потрібно. У неї був дядько Сергій, а в мене бабуся та дядько.

Навіть після закінчення ВУЗу, коли вийшла на роботу, я не з’їхала від бабусі. Серйозних стосунків у мене не було, а з бабусею ми чудово вживалися. Дядько одружився пізно, я тоді була на другому курсі вже, але знайшов собі за дружину чудову жінку, а до мого випускного у нього вже було двоє синів.

Потім не стало бабусі, заповіту вона не залишила, але дядько вирішив, що ця квартира має залишитися мені. Сам він жив на території дружини, але вони взяли в іпотеку квартиру, яка на той момент здавалася. Саме завдяки йому у мене з’явилося власне житло.

Нині мені тридцять чотири роки. Є чоловік, дочка та стабільний бізнес, що приносить непоганий дохід. Олігархами ми не стали поки що, але на життя цілком вистачає. З родиною дядька я підтримую найтепліші стосунки, він був на моєму весіллі посадженим батьком, що дуже образило матір та вітчима, яких я після довгих роздумів таки покликала. У племінниках душі не чую і намагаюся їх балувати наскільки можна.

Та й дядька з його дружиною завжди рада бачити, моя дочка називає їх бабусею та дідусем. Я пам’ятаю, кому я зобов’язана своїм щастям, адже якби дядько тоді не став мені допомагати, я б, напевно, просто не вибралася з тієї безпросвітної ями. Він із дружиною, бабуся та мій чоловік – от і вся моя підтримка, яка була у мене у найскладніші періоди життя.

Я зробила в їхньому будинку ремонт, відправляю дядька з сім’єю на відпочинок щорічно, дарую подарунки, оплачую додаткову медстраховку – роблю все, щоб рідні та близькі люди були щасливі. Хоч вони і відмовляються, навіть лаються часом, але я хочу і буду це для них робити.

Мама ж із цього приводу не втомлюється скандалити. Вона вважає, що саме їй і вітчиму я мушу допомагати, адже вона мені мати, а вітчим мене виростив. Чому це дядька із сім’єю на курорт, а їм нічого не перепадає. Погрожує подати на аліменти. А мені все одно, нехай подає. Отримувати вона все одно буде щонайменше.

Свого часу вона вибір зробила, віддала перевагу годувальнику-вітчиму. Ось він їй курорти та інші надмірності нехай оплачує. Я взагалі їхній сім’ї не відношу, не заслужили. Я від дружини дядька у своєму житті бачила більше теплоти, ніж від рідної матері.

КІНЕЦЬ.