Шість років змарнувала на чоловіка, який так і не відірвався від маминої пуповини. Неоціненний досвід, але шкода витраченого часу.

У нас з перших днів спільного життя стояло питання з житлом. У чоловіка була спадкова нерухомість у вигляді однокімнатної квартири в п’ятиповерхівці, яка під знос проситься.

Таке собі житло для сім’ї, кухня дуже маленька, туалет – вічний головний біль, бо ламався щотижня, там уся каналізація гнила.

Вода з виразним запахом іржі, тому що водопровідна система старша за мене. Я одразу поставила чоловіка перед фактом, що нам потрібна інша квартира, на яку ми разом накопичуватимемо.

Звичайно, будемо брати іпотеку, і я розраховую на те, щоб продати цю однушку, поки вона ще хоч щось коштує.
– А й не треба нічого продавати! Куди поспішайте? Накопичуйте собі, люди ж якось купують житло і без продажу нерухомості! – захвилювалася одразу свекруха.

Я спробувала пояснити свою думку. Квартира в старому і не самому якісному будинку, капремонт найближчими роками не світить, всі комунікації в жахливому стані, невідомо, чи вдасться цю халупу взагалі продати.

– Ти її купувала, щоб нею розпоряджатися? Думаєш, я не знаю, що ти задумала? – пішла в наступ свекруха.

Я сама не знала, що я задумала, але свекруха просвітила. Виявляється, я наполягаю, щоб чоловік продав свою особисту квартиру, а потім ми купимо загальну, де я при розлученні матиму половину.

У свої двадцять два роки я до таких схем ще не здогадалася, дякую свекрусі, підказала, як можна було. Але тоді я про розлучення не думала.

Начебто тему цю залиши, ми з чоловіком збирали потроху гроші. Спочатку на одному рахунку, потім він сам запропонував, щоби кожен накопичував самостійно.

– А що як розлучимося, ділити легше буде, – пожартував чоловік, але потім я зрозуміла, що це був не жарт. Це йому мама так порадила.

Але тоді ми просто поділили накопичене і кожен почав накопичувати на своєму рахунку. Тільки я відкладала, а чоловік виявляється ні, він мамі допомагав, ні слова мені не кажучи.

Я питала періодично, що в нього там із накопиченнями, але він жартував, що мало. На шостий рік після шлюбу мене всі ці жарти та відмовки вже дістали, і я захотіла серйозно поговорити.

Тут і з’ясувалося, що чоловік майже нічого не назбирав, та й взагалі не намагався, бо не бачить сенсу міняти квартиру.

– Можна і в цій квартирі ремонт зробити та нормально жити, – резюмував він.

А як же наші плани продати квартиру, додати накопичене і купити нормальне житло?

– Я нічого продавати не збираюся, це моє дошлюбне житло. Нечесно вийде – я свого втрачу, а ти придбаєш.

Тобто квартиру він не продає, грошей не збирає, переїжджати не збирається. Чоловік вважав, що він втратить від цього, а я лише виграю.

– Звісно, ​​виграєш! Нічого не було, а тут бац – половина квартири!

Шість років сімейного життя, планів та надій просто зруйновані. Я розуміла, що це чоловікові його мама у вуха наспівала, а він і пішов на поводі, аби своєю головою не думати.

Подала на розлучення, а коли йшла, ще чула у спину слова чоловіка “правильно мама каже, ти мене просто розвести на гроші хотіла”. Зайвий раз його слова підтвердили, що свекруха йому мізки промивала, а він і не чинив опір.

В одному свекруха мала рацію, коли налаштувала його розділити рахунки, так насправді зручніше, нічого ділити не довелося.

КІНЕЦЬ.