Ми з чоловіком прожили разом 30 років, народили та виховали за цей час двох дітей.

Моя донька, Олеся, створила стабільне життя, вийшла заміж та купила квартиру.

А ось мій син, Степан, навпаки, відчував труднощі з кар’єрою і гадки не мав, що з ним буде в майбутньому.

Коли син планував одружитися, ми з чоловіком подарували молодим однокімнатну квартиру, сподіваючись, що це надихне їх на спільне життя.

Однак під час несподіваного візиту до них через пару місяців після весілля, ми виявили їх новий будинок у безладі – без ремонту та меблів.

Розмова швидко розпалилася:Степан та його дружина не висловлювали жодного бажання покращити свої житлові умови і навіть звинуватили нас у тому, що ми не надаємо їм великої фінансової підтримки.

Їхня позиція приголомшила нас; виникла суперечка про обов’язки та очікування. Така напруга перекинулася на спілкування з батьками нашої невістки та призвела до конфронтації ще й з ними,

у ході якої вони запропонували нам додатково фінансувати облаштування квартири.

Розчаровані їхнім ставленням та пасивністю нашого сина, ми відмовилися від додаткової підтримки, наголосивши, що молодим пора вже взяти на себе відповідальність.

З того часу вони більше не просять грошей, а ми, зі свого боку, перестали давати їм непрохані поради – визнаючи їхнє право жити так, як вони вирішили.

КІНЕЦЬ.