– З ким ти так довго розмовляв, Кириле? Щось сталося? Ми з дітьми тебе вже зачекалися на обід.

– Та батько дзвонив, – неохоче відповів чоловік.

Кирило вже знав, що мене не втішить новина, яку йому повідомив його тато. Микола Кирилович жив у іншому місті, з матір’ю вони були давно розлучені.

Батькові, мабуть, вдома одному було нудно, ось він і їздив постійно у гості до родичів у різні міста. То до родини рідної сестри поїде і живе там два тижні, то до племінника заявиться, попри те, що у нього молода дружина та немовля.

Але особливо він любив їздити до старшого брата Кирила, Олексія, в Одесу влітку. Там і тепло, і будинок у брата великий, хороший, і сім’я – дуже привітні, добрі люди.

Завжди Миколу зустрінуть хлібосольно, а ще і з собою надають всякого-різного. І тушку качки домашньої, і сала копченого, і закруток повний багажник навантажать, ще й фруктів, і овочів зі свого городу. Загалом, він ніколи з порожніми руками звідти не повертався.

І так уже вийшло, що дорога до будинку брата йшла якраз через місто, де зараз жили ми з Кирилом та трьома дітьми. І щоразу батько не втрачав нагоди заїхати до нас.

Та тільки ми були йому не особливо цікаві. Головне, що тут можна було безплатно переночувати, наїстись від пуза, та ще й із собою в дорогу чогось прихопити.

– І що ж це ви так довго обговорювали? Не лякай мене! Я сподіваюся, це не те, про що я думаю, Кириле?!

– Маша, не кричи, дітей налякаєш. Так, це саме те, про що ти думаєш. Тато їде в гості до брата і на кілька днів хоче заскочити до нас.

– Та що ж це таке, та скільки можна?! І як ти собі це уявляєш? Ми тільки-но речі тут розклали, ще й облаштуватися до ладу не встигли, і що ти мені тепер робити накажеш? А діти? Ти про них подумав? Адже вони так чекали на цю відпустку!

– Маш, ну що ти знову завелася? Заспокойся вже! Це мій батько, зрештою. Май ти повагу!

– Я в курсі, Кирило, що він твій батько. Та ось тільки Микола Кирилович, мабуть, згадує про те, що має дітей і онуків, тільки в ті моменти, коли йому це зручно і вигідно!

– Ти про що це? Що ти маєш на увазі? – чоловік уже починав злитися. Дуже йому не подобалося, що я вкотре не поділяю його радості від того, що свекор наскоче в гості. Причому, без запрошення!

Ми з чоловіком і дітьми тільки вчора заїхали в будиночок на турбазі, ця відпустка була для нас такою довгоочікуваною і такою потрібною. А тепер виходить, доведеться їхати назад у місто, зустрічати батька.

– Слухай, любий. А з чого взагалі я маю кидати всі свої справи, відмовлятися від відпочинку і мчати в задушливе місто посеред своєї відпустки, щоб зустріти й піклуватися про твого батька?

– Ти чому йому не сказав, що нас немає вдома, що ми у відпустці відпочиваємо? Чи для нього ми завжди маємо бути напоготові?

– Як тільки йому на думку спаде чергова подорож, Маша вже тут як тут. Їди наварила, постіль постелила, проходьте, відпочивайте!

– Маша, тобі цього не зрозуміти. Ти ж зі своїми батьками поряд живеш, бачишся часто. А я, як поїхав п’ятнадцять років тому з рідного міста, так бачу і батька, і маму лише кілька разів на рік.

– Ну, любий мій! Моєї провини тут немає! То було наше спільне рішення, у тебе в цьому місті була перспективна робота. Подивись зате, чого ти досягнув зараз!

– У нас величезний будинок, діти, машина, все гаразд! Хіба, живучи поряд із сім’єю, ти досяг би всього цього? Сумніваюсь. А щодо моїх батьків…

– Ти хіба не помічаєш, скільки вони роблять для нас? Та якби не тато з мамою, ми з тобою в житті не впоралися б з усіма проблемами.

– Вони й з онуками постійно сидять, і в садочок їх водять, коли треба, і з тренування забирають. Якщо у нас із тобою складнощі, завжди прийдуть на допомогу. Ти тільки згадай, скільки разів вони нам позичали, поки ми будинок будували!

– Маша, це тут до чого?

– А до того, що який привіт – така й відповідь! У мого тата руки золоті, він нам лазню, можна сказати, сам збудував, та ще й матеріали всі практично сам купив.

– Ну, тут ти, звичайно, маєш рацію, теща з тестем у мене золоті. Я завжди про це говорю.

– А дача? Ти тільки згадай, коли ми ще жили у квартирі, і землі у нас не було, батьки нам зі своєї дачі завжди все давали. І ягоди відрами, і овочі пакетами.

– А до чого тут мій батько?

– До того, що він до нас приїжджає, як на курорт! Поспати та поїсти! Від нього ніколи не було жодної допомоги! Він онукам навіть по шоколадці не купить. Ти як думаєш – це нормально?

– Отже, одні батьки все для нас, а інші для себе? Так ще і я маю чимось жертвувати заради нього. Ну ні! Можеш думати про мене, що хочеш, але я звідси ні ногою.

– Виїжджати з турбази, щоб твого тата нагодувати та зручніше розмістити, я не збираюся. Я, зрештою, багатодітна мати, ще й працюю. Я на цю відпустку пів року чекала.

Кирило слухав з таким обличчям, наче проковтнув лимон. Дуже йому було неприємно все, що я випалила. Та ось тільки проблема була в тому, що я мала рацію зовсім у всьому.

Його батькові, справді, було нецікавим й наше життя, і наші проблеми, і турботи. Він завжди поводився вкрай

егоїстично і думав лише про себе.

Мабуть, через це вони з мамою Кирила і розлучилися. Тільки от Микола Кирилович за собою нічого такого ніколи не помічав.

Приїде в гості до нас, розвалиться на дивані посеред вітальні, телевізор врубає на всю і начхати він хотів, що в цей час, можливо, діти сплять, або нам у вітальні навіть сісти ніде.

Ще й команди роздає, на кшталт: «Маша, мені вранці на сніданок вівсянку звари, тільки молоко жирніше купи, щоб каша навариста була. А на обід борщу хочу, як минулого разу ти готувала, на бульйоні з сільського м’яса, дуже смачний борщ був».

Я сердилась, зітхала, але зі свекром не сперечалася. Не хотіла чоловіка образити.

Та й Кирило був такий вихований, що сперечатися та сваритися з батьками – не в його правилах. Він ніколи не висловлював батькові претензій чи невдоволення, хоч би що той робив.

Лише одного разу свекор зміг так роздратувати мене, що я не витримала і вибухнула. Висловила йому все, що накопичилося в мене за роки шлюбу.

Якось кілька років тому Микола Кирилович укотре приїхав до нас у гості. Тоді ще ми жили у квартирі, переїзд у будинок був лише у планах. А у моїх батьків завжди була дача. Велика, доглянута.

Вони люди дуже роботящі, на ділянці у них все зростало і колосилося. І завжди вони хотіли свата почастувати своїм урожаєм.

То відро помідорів йому дадуть із собою, то мішок яблук, то банок із варенням накладуть у багажник машини.

І так він звик, що свати люди добрі та щедрі, що вирішив, що на їхній дачі можна брати взагалі що завгодно. Перед від’їздом додому Кирило сказав батькові:

– Тату, там теща попросила заїхати на дачу до них, хоче щось тобі передати.

– Звичайно, синку, заїдемо, обов’язково. Я цього разу підготувався.

Але коли він відкрив багажник машини, батьки мало не ахнули від здивування та обурення. Там стосами стояли порожні дерев’яні ящики, які він, судячи з його настрою, мав намір наповнити врожаєм із їхньої дачі.

Вони навіть не знайшлися, що сказати, а нахабний гість усе ходив ділянкою і лише вказував:

– Мені ось тих огірків накладіть і ще яблук ось таких, та більше, а там он морква підросла, її теж давайте.

Коли я ввечері почула розповідь матері про візит свата, я просто остовпіла. Більше мовчати я не могла!

– Знаєш що, Кириле? Домовмось так. Щоб ноги батька твого на дачі у моїх батьків більше не було! Ніколи! Вони не для цього там усе літо загинаються, щоб твого батька годувати!

– І що це взагалі за нахабство таке – приїхати з купою тари для врожаю? Це не овочева база, це їхня дача, взагалі-то! Відмінно тато твій влаштувався! Мені соромно перед батьками страшно!

– Кому розповісти – люди не повірять. Що дід приїжджає в гості не для того, щоб з онуками побачитися і час провести, а тільки, щоб наїстися досхочу, виспатися і на халяву машину забити всім, на що око покладе.

– Поговори, будь ласка, зі своїм татом. Постарайся якось йому все це пояснити. Я перед своїми за нього червоніти більше не збираюся!

Я втомилася від нахабства і невихованості свого свекра. Нам і так жилося нелегко. Величезний будинок, ділянка, троє дітей. Чоловік постійно працює. Все і так на моїх тендітних плечах.

Та ще й цей нахлібник без кінця в гості напрошувався. Раніше, поки будинку не було, свекор хоч не так часто приїжджав.

А вже після переїзду в будинок, де місця для всіх було достатньо, зовсім знахабнів. Від нього не те, що допомога, а навпаки, лише проблеми.

І ось зараз, коли ми тільки-но поїхала в таку довгоочікувану відпустку, знову візит запланував.

– Так, чому він вирішив, що може сюди приїжджати будь-коли, коли йому заманеться! І чому я маю жертвувати своєю відпусткою? Ми й так сюди приїхали лише на тиждень.

– І три дні я маю провести вдома, з твоїм батьком, поки тут у мене будиночок оплачений простоює? Ні, Кирило. Дзвони батькові й пояснюй усе, як є!

– Що нас удома немає, приїжджати зараз не потрібно, хай обирає інший час. Досить уже під нього підлаштовуватися! Подумай нарешті й про свою сім’ю!

– Та як, так я, та я ж ніколи… – зам’явся чоловік.

– Нічого не хочу слухати! Дзвони! Зараз же!

Довго Кирило не наважувався зателефонувати батькові, але, все ж таки, здоровий глузд переміг. Микола Кирилович, звичайно, був вкрай здивований і навіть розлютився на сина.

Це ж треба, у відпустку він поїхав, а рідного батька не зустрічає з розкритими обіймами! Образився Микола Кирилович! Та й прапор йому в руки!

А я і рада! Можливо, хоч тепер свекор без запрошення до нас ніколи більше не приїжджатиме? Ну не рада я йому, ніяк не рада! Можливо я перегнула палицю, як вважаєте?

КІНЕЦЬ.