Варю борщ, а мені на телефон повідомлення надходить. І саме тоді, коли я на терці буряк тру. А телефон ось він. Поруч! На підвіконні лежить. Але ж руки мої — самі розумієте. У буряках. Не брати такими руками телефон. І тому я кличу чоловіка.

– Віталій! – кричу я.

Чоловік у цей час дивиться телевізор у вітальні.

– Що?! – кричить він у відповідь.

– Іди сюди. Терміново.

– Терміново?! — навмисне голосно і якось надто демонстративно висловлює він своє невдоволення, виходячи з вітальні. — Ось у тебе завжди так. На найцікавішому місці. Тільки про себе думаєш.

Увійшовши на кухню, Віталій відразу скаржиться на те, що йому навіть у вихідний день спокою в цьому будинку немає, тоді як він від життя чекав іншого, ніж має зараз.

— Досить бурчати, прочитай краще, що мені там прийшло, — прошу я, показуючи на телефон і продовжуючи терти буряки. — Повідомлення якесь. А в мене руки у буряках.

Віталій робить незадоволене обличчя, зневажливо дивиться на мої руки та бере мій телефон.

— А між іншим, Юля, — тихо, але повчально каже він, — моя мама, коли варить борщ, завжди ріже буряк кубиками. І в неї чомусь руки завжди чисті.

– Я знаю, що твоя мама все кубиками ріже, – відповів я, – ти вже казав це. І неодноразово. І буряк, і моркву, і картоплю. І навіть капусту. Все кубиками твоя мама ріже.

— Може, тому що так красивіше і смачніше, — уїдливо вимовляє він.

— І це я вже чула неодноразово, — у відповідь йому відповідаю я. – Ти повторюєшся.

— Я повторююсь, бо ти не робиш, як моя мама. А чому, питається, кажучи? Із принципу? Тому що так робила моя мати? Тож? Так?

«З принципу? — гадаю я. — Чого ти взяв? Щоб насолити твоїй мамі? Бо вона так робить? А ось це вже щось новеньке. Гаразд. Я тобі теж щось нове у відповідь придумаю».

Як же він дістає мене зі своєю мамою. І завжди, коли в нього псується настрій, він мені обов’язково якусь гидоту каже, наводячи як приклад свою маму. На цей раз він вирішив мене знову повчити борщ варити. Але я ніколи за словом у кишеню не лізу. І мені завжди є що йому відповісти.

— А ще твоя мама розлучилася з твоїм татом! – Відповідаю я. — Хочеш, я зроблю так, як і твоя мама? Щоб ти не думав, що я з принципу роблю все не так, як вона робила.

Таке він від мене почув уперше.

— Ні, але… — розгублено намагається відповісти він, але я не даю йому договорити і продовжую.

— Хочеш сказати, що треба було раніше піти від тебе? — питаю я. — Як і твоя мати від твого тата?

— Я вважаю, що…

— Вважаєш, нам уже пізно розлучатися? Чи натякаєш на мій вік? Думаєш, що якщо нашому синові вже двадцять і він живе окремо, то в сорок років я вже нікому, крім тебе, не потрібна і тому триматимусь за тебе ногами та руками?

– Ні!

– Що ні?

– Я все зрозумів.

— Повідомлення читай, — говорю я і продовжую терти буряк на тертці.

Віталій деякий час суворо дивиться на те, як я тру буряки, потім зітхає, бере телефон і пробігає очима повідомлення.

Не припиняючи терти буряки, я уважно дивлюся на обличчя чоловіка. Намагаюся зрозуміти, які емоції викликає у ньому прочитане повідомлення. Але поки він читав, жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Емоцій жодних. Залізна витримка.

Ось що означає опрацювати майже двадцять років на посаді заступника директора у великій фірмі.

– Ну? — питаю я. — Так мовчатимеш? Що там повідомляють?

– Нічого серйозного, – холоднокровно відповідає Віталій. – Прогноз погоди. Негативний! Попередження про похолодання, про посилення вітру і грозу, що насувається. Загалом, нісенітниця.

Сказавши це, Віталій видаляє повідомлення. А я роблю великі очі.

– Ти що зараз зробив? – здивовано вимовляю я. — Видаливв повідомлення, чи що?

— Видалив, — спокійно відповів він.

«Оце так! — гадаю я. — А хто його просив це робити?

— Навіщо це ти зробив? — питаю. — Це ж було мені повідомлення!

— Я думаю, що якщо в повідомленні немає нічого серйозного, його потрібно видалити. Я завжди так роблю. Тому що це дисциплінує. Навіщо накопичувати непотрібну інформацію?

Його відповідь викликає у мене підозри.

— А там точно був прогноз погоди? — питаю.

– Точно. Посилення вітру, гроза, похолодання.

– Точно?

— Ти мені не віриш? — якось надто схвильовано вигукує він.

І тоді я відразу розумію, що Віталій бреше.

— Вірю, — відказую.

— Чи можу йти? – запитує.

– Іди, – дозволяю я.

І Віталій іде. А мені цікаво, що ж у видаленому повідомленні було насправді, що він так розхвилювався.

«Навіщо він збрехав? – розмірковую я. — У тому, що він збрехав, немає сумнівів. Питання в іншому. Навіщо? А той факт, що він видалив повідомлення, говорить про одне. Він не хотів, щоб я його прочитала. Чому не хотів? Відповідь одна. Тому що там було щось, що мені в жодному разі не можна було знати».

Я зрозуміла, що чоловік має від мене секрети, що він від мене щось приховує. І це «щось» дуже серйозне!

Не споліскуючи рук, я виходжу з кухні до передпокою і тихенько підходжу до дверей вітальні.

Зазвичай двері вітальні завжди відчинені. Навіть коли Віталій дивиться телевізор. Але не цього разу. На цей раз вони були щільно закриті. Тоді я притуляюсь вухом до дверей і слухаю.

Чую, що Віталій із кимось розмовляє телефоном. Він намагається говорити тихо, але в мене дуже хороший слух, і тому я чую кожне його слово, незважаючи на гучний телевізор.

– Навіщо ти надіслала повідомлення, Інна? – каже він. — Ти вже зовсім тю-тю, чи що? Невже ти не розумієш, що таким чином робиш лише гірше? Так, Ельза, гірше.

«Головне з’ясувала, — гадаю. – Її звуть Інна. Запитання тепер, що за повідомлення вона мені надіслала».

— Ти ж не маленька дівчинка, Інна, — вів далі Віталій. – Тобі скоро двадцять! Повинна розуміти.

«Розуміти в такому віці? — гадаю я. – Він зараз серйозно? Чи багато я розуміла, коли мені було дев’ятнадцять? Я Віталія зустріла саме у цьому віці. О, Боже! Якою ж я була тоді, м’яко кажучи, наївною».

– А ти? — роздратовано продовжує Віталій. — Повідомляєш Юлі, що чекаєш на дитину.

– Дитина? – шепочу я.

— Ти вже зовсім? – Продовжує Віталій. — Це не виправдання, що ти втомилася чекати. Усі втомлюються. Думаєш, ти така одна? Але інші чомусь не надсилають повідомлення дружинам своїх коханих. А ти? Ти не подумала про мене, Інна, ось, що страшно. І мало не занапастила нас обох. А якби Юлія зі мною щось зробила, дізнавшись, що я знову незабаром стану батьком?

«Гаразд, — думаю я. – Зробила! Що б я зробила? Ну ось дізналася я, що ти будеш батьком. І що? Подумаєш. Теж мені велика новина. Було б через що хвилюватись. От якби я дізналася, що це я знову скоро стану мамою. У сорок років! Ось це я розумію. Тут, Віталію, справді є причина тобі непокоїтися. А те, що ти станеш батьком дитини якоїсь там Інни, — пробач, звичайно, але не мої проблеми. Самі розбирайтеся».

— Я ж сказав, що скоро вирішу всі ці проблеми, — продовжує Віталій. — З Юлею розлучуся. Обіцяю. Як ми й домовлялися. Але тільки щоб більше жодних повідомлень. Зрозуміла? Інакше ти тільки всю справу зіпсуєш. Бо маю план.

«А конкретніше? — гадаю я. – Що за план? Мені цікаво».

— Я все продумав, — веде далі Віталій. — Я вже заручився підтримкою серйозних людей. І я достеменно знаю, як саме треба діяти. Спочатку мені потрібно нейтралізувати її тата.

«Навіть так? — із захопленням думаю я. — А ти, виявляється, серйозна людина, Віталій».

— І я точно знаю, як це зроблю, — продовжує Віталій. – Тестю вже недовго лишилося. Я ж тобі казав, що за допомогою твого брата ми впіймаємо його на посадовому порушенні.

«Якщо зловите, — думаю я, — то постраждає не лише тато, а й брат».

— За брата не хвилюйся, — відповідає Віталій, — брату твоєму дадуть умовно, бо співпрацюватиме.

«А, ну якщо стане співпрацювати, — думаю я, — тоді, звичайно. Можна не хвилюватись».

— А ось мого тестя запроторять далеко і надовго. І ми з тобою, Інна, будемо щасливі. А ти мало не зіпсувала.

«Ну так, – подумала я, – поспішила дівчинка. Все-таки, що не кажи, а я в її віці була розумнішою. Чи це мені так тільки здається?

— Коли посадимо тата, то й Юля нам не буде небезпечною.

«Не знаю, не знаю, — думаю я, — я на твоєму місці, Віталію, не була б у цьому настільки впевнена».

– А тобі зараз не можна нервувати, Інна. Про себе якщо не думаєш, то подумай про нашу майбутню дитину. Що означає я нічого не роблю? Я багато чого роблю. Я ж тобі сказав, що перш ніж я розлучуся з дружиною, я маю владнати всі свої справи. Розумієш? Усі. І мені для цього потрібен лише один місяць. Розумієш? Місяць ти можеш потерпіти? От і добре. Потерпи.

«Ні, думаю я. — Місяць — це надто довго. Я не витримаю. І тому всі свої справи ти залагодиш уже сьогодні».

— І ось що, Інна. Я тебе дуже прошу, вимкни зараз же свій телефон. Так треба. Обіцяй, що це зробиш. Про всяк випадок. Раптом дружина бачила, з якого номера надійшло повідомлення. Має унікальну пам’ять. Вона з одного разу запам’ятовує телефонні номери. Мені так буде спокійніше.

Уяви, якщо вона зараз дотре свій буряк і зателефонує на твій номер. І почує твій голос. Вона одразу щось запідозрить. Ось це й воно. То ти вимкнеш? Дуже добре. А ти маєш інший телефон? Погано, що ні.

Другий телефон завжди має бути. Завтра ж купи. І прийшло мені з нього повідомлення. Щоб я знав, як із тобою зв’язатися. Дзвонити не треба. Спілкуватимемося повідомленнями. А зараз вимикай телефон. Я теж люблю тебе.

Я повертаюсь на кухню і продовжую терти буряк.

Що ж мені робити? — гадаю я. — Хто б підказав?

І тут мені на думку спадає геніальна думка. Я споліскую руки, тихесенько виходжу з кухні і витягаю з сумочки свій другий телефон. Про те, що маю інший телефон, Віталій не знає.

І вже за кілька хвилин він отримує на свій телефон повідомлення.

«Я маю інший телефон, — читає Віталій. — Вибач, що одразу не сказала про це. Але я подумала тут і ось що вирішила. Ти як хочеш, а я інакше не можу. Заради нашої дитини.

І якщо ти забороняєш мені посилати твоїй дружині повідомлення і таким чином повідомляти їй правду, то перешкодити мені самій приїхати до неї ти не зможеш. Не дзвони мені і не намагайся переконати мене. Я зроблю все одно по-своєму. І скоро я буду в тебе вдома.

Моя тобі порада, кохана, попереди дружину, що я їду до тебе. Кохаюча тебе Ельза».

Відправивши повідомлення Віталію, я одразу пишу повідомлення і самій собі, але вже на інший телефон, на той самий, що лежав на підвіконні.

– Віталій! – кричу я. – Іди сюди. Тут знову повідомлення надійшло.

Віталій якось дуже швидко опиняється на кухні.

– Що трапилося? — злякано каже він.

Я продовжую терти буряк і показую йому телефон.

— Повідомлення, — жалібно говорю я. — Прочитай, га? Якщо, звісно, ​​тобі не важко.

— Мені неважко, — впевнено відповідає Віталій.

Він хапає телефон і впивається в нього очима.

«Я чекаю на дитину від твого чоловіка, кікімора, — читає про себе Віталій повідомлення, яке я сама ж собі і послала. — А ти, як злісна єхидна, стоїш на шляху нашого щастя. Іди з дороги, росомахо, бо я тебе загризу. Інна, яка ненавидить тебе».

Прочитавши повідомлення, Віталій глянув на мене широко розплющеними очима.

— Знову попереджають про погіршення погоди? — питаю я.

— Знову, — нервово відповів Віталій.

— Видали негайно цю гидоту. Ти маєш рацію, ні до чого зберігати непотрібну інформацію. Вибач, що я знову тебе потривожила. Більше не буду.

— Ні, ні, — видаляючи повідомлення, відповідає Віталій. – Що ти? Мені неважко. Якщо знову щось прийде, клич.

Віталій іде у вітальню, а я відразу посилаю йому таке повідомлення.

«Тепер твоя дружина знає все, – читає Віталій. — Але я все одно за годину вже буду в тебе. Готуйся. Не знаю, як ти поясниш своїй дружині мою появу у твоєму домі. Та мені це байдуже. Я дію з інтересів своїх та своєї дитини. А ти мене взагалі не цікавиш. Ельза, що ненавидить тебе».

– Віталій! – кричу я.

– Я тут.

— Що за день, — говорю я. — Буряка дотерти не можу. Повідомлення на телефон – одне за одним. Так і сипляться, так і сипляться.

— Не турбуйся, кохана! Я поряд. Я прочитаю. Три спокійно свої буряки і ні про що не думай.

Віталій схопив телефон. Я тру буряки.

«Збирай речі і йди з моєї квартири, видра, — Віталій швидко пробігає очима текст наступного мого повідомлення самої себе. — За п’ятдесят хвилин я буду в тебе. Якщо застану тебе вдома, гієно, я тебе не пощаджу».

— Погода псується, — дивлячись мені просто у вічі, впевнено заявляє Віталій.

Після чого він видаляє і це повідомлення, каже, що у світі ще достатньо зла, і йде у вітальню. А я, дивлячись йому вслід, витираю руки і з чистою совістю посилаю йому ще одне повідомлення.

«Втім, — читає Віталій у вітальні, — якщо не хочеш, щоб я зараз до тебе приїхала і вчепилася у волосся твоїй дружині, а я це можу, ти мене знаєш, можна зробити по-іншому. Приїжджай ти до мене. Але не як завжди, а з речами. Щоб я бачила, що ти налаштований серйозно.

Вибирай. Або ти приїжджаєш до мене, або вже за сорок хвилин я їду».

Невдовзі я отримую від Віталія повідомлення на свій інший телефон, у якому він повідомляє мені, що згоден приїхати прямо зараз. З речами! А ще Віталій попросив, щоб я надіслала йому повідомлення від Івана Івановича (того самого директора, якого він уже майже двадцять років заміщає), який просить Віталія терміново виїхати у тривале відрядження прямо зараз.

“А що? — із захопленням думаю я. — Мій чоловік не такий дурний, як це може здатися на перший погляд».

І я посилаю Віталію повідомлення від його безпосереднього начальника. І за хвилину Віталій приходить до мене на кухню, на якій я все ще тру буряки.

– Ось, Юля, – він показує повідомлення. — Терміново треба їхати.

— Що робити, — зітхнувши, відповідаю я. – Треба так треба. Їдь. Я б допомогла тобі зібрати речі, але ж ти бачиш. Я вся у буряках.

Я показую Віталію свої руки.

— Дякую, кохана. Я сам зберу свої речі. А ти три свої буряки. Боже! Скільки ти їх начистила? Тут ціла гора! Куди ж стільки?

– У борщ! – відповідаю я.

Віталій іде з кухні, і я чую, як він збирає свої речі. І вже за півгодини він назавжди виходить із моєї квартири. Але ще про це не знає. Не знає, що йде назавжди.

Він дізнається про це за півгодини. Коли йому зателефонує мій тато, власник підприємств, на одному з яких на посаді заступника директора з продукту та обміну вже двадцять років працює Віталій. І мій тато скаже Віталію, що більше його послуг наша з татом фірма не потребує.

КІНЕЦЬ.