Ой, якби ви тільки знали, що відбувається у будинку, в який я нещодавно переїхала! Спочатку все було тихо й мирно, але потім почалося справжнє пекло.

Це вже не просто нерви на межі – здається, я скоро збожеволію. Ви ж тільки уявіть: у мене зверху новий сусід, Микола. Спочатку він здався мені цілком нормальним – вітається, посміхається, навіть допоміг занести додому пакунки з супермаркету. Такий галантний джентльмен.

— Привіт, сусідко! Як справи? – питав він щиро, коли випадково ми зустрічалися у під’їзді.

Але ось уночі з цим чоловіком коїться щось незрозуміле. Він виходить на балкон й починає говорити телефоном. Не просто говорити, а кричати на весь двір. І теми розмов у нього такі, ніби він готується до зйомок нового сезону “Холостяка”: обговорює минулі завоювання, планує наступні подвиги й все це супроводжується гучним сміхом.

— Миколо, можеш трохи тихіше? – кілька разів кричала я з балкона.

— Ой, вибачте, не помітив, – він махнув рукою й продовжив далі.

Мій балкон знаходиться прямо під його і навіть із закритим вікном я чую кожен його діалог. Спочатку я намагалася просто просити, щоб говорив тихіше. Але хто мене слухає? Ніхто! Як виявилося, не всі готові до конструктивного діалогу.

Одного вечора разу, коли він знову почав свої нічні балачки, я теж вийшла на балкон і почала вголос коментувати:

— Миколо, скажи йому, що краще купити інше авто! – додала я, коли він говорив з товаришем.

— Що? – здивувався він.

— Ну якщо ви робите мене учасником розмови, то я теж маю право в ній брати участь, – продовжила я з посмішкою.

Микола спантеличено замовк й швидко згорнув розмову. Відтоді він більше на балконі не розмовляє.

Але не тільки він заважає моєму спокійному сну. Є ще один сусід, Іван. Він справжній нічний ходок. Кожного вечора після 23:00 починається «квартирний марш». Він то щось пересуває, то кидає, то гримить.

— Іване, може, припиниш гриміти вночі? – стукала я у стіну.

— Ой, вибач, я просто пізно з роботи повертаюся. Зараз усе зупиню, – казав він, але вже наступної ночі все повторювалося.

Але найбільше мене дратує Олена, сусідка знизу. Щоранку, рівно о 5:50, вона ставить свій телефон на підвіконня й вмикає короткі відео з соцмережі. І це не якісь приємні мелодії, а тупі ролики, де хтось знову їсть чергові екзотичні страви.

— Олено, можна дивитися ролики трохи тихіше зранку? Люди ще сплять! – кликала я її через балкон.

І так щоранку, коли я намагаюся насолодитися тишею, замість співу пташок чую ці дурнуваті відео. Одного разу я почала тупотіти ногами, коли вона вмикала свій телефон. Моя “відповідь” змусила її задуматися, але ненадовго. Я навіть спробувала вмикати звук собачого гавкоту одночасно з її відео, тільки це теж нічого не дало.

І це ще не всі герої моїх ночей. Коли до сусідів приїжджають їхні онуки, це вже справжній цирк. Малюки стрибають цілий день до пізньої ночі, як маленькі кенгуру.

— Це ж діти! Їх неможливо стримати, – каже бабуся, коли я заходжу просити тиші.

Знаєте, що сумно? На ранок я все одно прокидаюся, намагаюся знайти хоч якусь рівновагу і знову йду невиспана на роботу.

Одного разу, коли я вже збиралася здатися й переїхати в інше помешкання, сусідка з нижнього поверху постукала до мене. Вона тримала у руках коробку з вушними затичками.

— Я зрозуміла, що ми всі тут трохи сходимо з розуму, – сказала вона, – пропоную об’єднатися і створити коаліцію любителів тиші. І ми ще довго сміялися.

Можливо, життя в багатоповерхівці — це не так вже й погано. Найголовніше, знайти однодумців і не забувати про почуття гумору.

Після цієї ситуації мені стало легше. Тільки це полегшення відразу минуло, коли я сходила до лікаря і він мені порадив ортопедичне взуття чи устілку. Зарплата була ще не скоро, тому я вирішила ходити двома на підборах. Дістала старі шкіряні туфлі, які ніяк не наважувалась викинути, взула і відчула, що мені так краще на ноги. Підбори у них не високі, проте стукотять.

Кожного ранку, коли сусідка будила мене своїми відеороликами, я вставала та взувала туфлі. Навіть і подумати не змогла, що вони так сильно стукотять, що будять сусідку, яка живе поверхом нижче. Вона до мене завітала та сказала:

— Олено, ми ж домовилися з тобою боротися з шумом, але ти мене весь час будиш.

Мені так незручно стало, проте я взяла набралась сміливості та сказала:

— Це тимчасове рішення, я планую змінити собі взуття, але поки що мушу ходити у цих туфлях.

Жінка мовчки пішла, а я задумалась. Чому всі сусіди ні в чому собі не відмовляють, та шумлять, коли їм потрібно, чи так хочуть, а я маю дотримуватися тиші, адже так правильно?

Буди жити так, як хочу! Тоді твердо вирішила я, проте ще довго відчувала докори совісті.

Джерело