Що свекруха по-різному ставиться до нас і до сім’ї свого старшого сина, я знала. Але не уявляла, що настільки. Тепер щось зовсім не має бажання їй якось допомагати.

Я з сім’єю брата чоловіка не знайома. Чоловік з ним сильно через щось посварився ще до того, як ми з ним почали зустрічатися. Йому ця тема неприємна, і я зайвий раз в це не влажу. Бачила я їх лише на фото у свекрухи.

Зі свекрухою, коли намагалася налагодити довірчі стосунки, на цю тему розмовляла, думала, що можна якось виправити ситуацію, але вона лише махнула рукою.

– Я вже стільки років намагаюся їх помирити, але все безглуздо. Звикла вже з ними окремо спілкуватися.

Ну, якщо матері не вдалося розібратися в тому конфлікті, то мені й намагатися нічого. Я прийняла за правило, що нас свекруха в гості запрошує окремо, а старшого сина із сім’єю окремо.

Зі свекрухою, як мені здавалося, у нас добрі стосунки. Ми її зі святами вітали, вона нас теж, якщо їй потрібна була допомога, ми без питань їхали допомагати.

На свята, коли нас кликала свекруха, вона накривала скромний стіл, ну воно і зрозуміло. Свекруха на пенсії, тому на якісь вишукані страви чекати безглуздо, враховуючи, що ми регулярно допомагаємо їй грошима.

Тому було звично, що на столі зазвичай смажена картопля, солоні огірки, нарізка із ковбаси та сиру, із фруктів апельсини.

Ми намагалися приїжджати не з порожніми руками, хоча теж у розкоші не купаємося, адже я зараз досиджую декрет. Але фрукти, солодке щось до чаю, гарну ковбасу та червону рибку ми привозили.

Зрештою ми ж не заради частування туди їздили, а щоб просто побачитися. Тож із цього приводу ми не заганялися.

Нещодавно нас свекруха запрошувала у гості, щоб відзначити день народження. На столі без змін, звична класика, ми привезли з собою багато всього різного, таки день народження. Та й плюс подарунок подарували.

Посиділи добре, попрощалися, поїхали додому. Вже дорогою дочка згадала, що залишила у бабусі свою улюблену іграшку.
Але повертатися далеко, тож обіцяли забрати днями. Довелося терпіти сльози та крики, але їхати реально далеко, з двох лих обрали менше.

Наступного дня я поїхала у гості до подруги, доньку взяла із собою. Вона мене смикала, щоб ми забрали її іграшку. Від подруги було відносно недалеко, тож я вирішила заїхати до свекрухи.

Приїхали, увійшли разом із сусідкою, дзвоню у двері. Свекруха відкриває і на обличчі написано, що на нас не чекали. Я швидко пояснюю ситуацію, вона нас навіть у квартиру не запросила.

Але запах я відчула, там смажилося м’ясо. Гаразд, гадаю, її справа. Але тут дочка починає скиглити, що їй треба в туалет. Прошу свекруху пустити дитину в туалет, вона через не хочу пускає нас у коридор.

Внучку вона повела до туалету, а я стою чекаю. Двері в зал були відчинені, там було видно стіл. І він дуже відрізнявся від того, що вчора чекало нас.

Там і ваза з фруктами, і різні нарізки, і салати в кришталевих вазах, червоне сухе, біленьке кріпке. Загалом стіл багатий. Я чую, що свекруха повертається, я у телефон уткнулася, ніби нічого не помітила. Не хотіла незручності додавати.

Дочка забрала іграшку, я попрощалася і ми вийшли. Вдома я чоловікові розповіла про цей інцидент, гадаючи, на кого це свекруха чекає. А чоловік сидить, зуби стиснувши.

– Брата вона в гості чекає, сама вчора казала, що він має приїхати.

Ось тут стало неприємно, звісно. Брат чоловіка живе краще, ніж ми, ну він і старший. Тому вони вже пройшли іпотеку, і кар’єру збудували.

Тільки коли треба щось приїхати та зробити, то зриваємося ми. І коли свекруха у лікарні лежала, їй їжу я возила, а не дружина брата. І ліки ми їй оплачуємо. Та багато чого ми робили.

І така різниця у прийомах. Мені не так прикро, що вона нас м’ясом не годує, як сам підхід. Тепер я думаю, що нам такий стіл накривається не від бідності, а тому, що ліньки морочитися, нам і так нормально. А ось для старшого сина треба постаратися.

Далі я розвивати цю тему не стала, чоловік і так почав нервувати, але в душі неприємний осад залишився. Їздити та допомагати якось вже не хочеться.

КІНЕЦЬ.