Розповім вам свою долю української заробітчанки. Багато в чому вона така сама як у тисяч наших жінок, які їдуть на чужину, аби важко працювати і забезпечувати свої родини на батьківщині.

Зараз мені 68 років, а поїхала я вперше в Італію, у 38. Тобто тут я вже 30 років.

Двоє наших дітей були підлітками, у мене – слабка мама, розлучена сестра і чоловік, який найбільше за все любить лежати на дивані і скакати у гречку, а заробляє копійки.

На той час ми жили на орендованій квартирі в не мали навіть машини.

Я поїхала, а син і дочка лишилися з чоловіком. Дітям було 16 і 12 років.

Свекруха і сестра взялися мені допомогти з сином і донькою, але й чоловік попри свої недоліки, був завжди хорошим і відповідальним батьком. Але це не заважало йому іноді зустрічатися з іншими жінками, він цього навіть не приховував.

Я заробляла, висилала гроші родині, купила нам з чоловіком квартиру, обом дітям. Машини, весілля, весільні подарунки, подарунки онукам, оплата мамі доглядальниці і так далі – на це йшли гроші, які мені давалися дуже не легко.

Але в той же час мені подобалося і подобається в Італії. Клімат, люди, рівень життя, екологія, їжа, ставлення людей до природи і одне до одного. Ця країна для мене вже рідна. особисте життя я тут також маю вже багато років.

Ми з моїм другом не збираємося одружуватися, вік не той, але нам багато років добре й затишно разом, тому і доживати і старіти ми плануємо одне з одним.

А родина в Україні? Я їх всіх люблю, але ми давно віддалилися одне від одного, хоча з дітьми й онуками я чудово спілкуюся і коли приїжджаю, і по телефону. З сестрою також підтримуємо теплі стосунки. Навіть хочу її забрати, якщо поїде. Батьків вже наших немає.

Працюю я в Італії вже багато років доглядальницею, живу на півдні країни. Колись, поки вчила мову, я була офіціанткою, прибирала, мила посуд. Але потім вийшла, як то кажуть, на новий рівень і вже два десятиліття опікую стареньких сеньорів.

І ось мені випав щасливий квиток, хоча я просто працювала за зарплату і нічого не хотіла більшого. Справа в тому, що вже 12 років я працюю в одній дивовижній родині, доглядаю сімейну пару, у якої вже навіть дітей немає, а онуків і не було.

Моїм літнім підопічним по сто років, а якщо точніше – 100 і 101. Дідусь вже лежачий, а бабуся ще ходить. І вони зробили на мене заповіт – свій будинок, затишну оселю недалеко від моря.

Я багато років не казала рідним про свого італійського друга, також не сказала про цю новину, але зараз думаю це зробити. Мені 68, я хочу розлучитися з чоловіком, щоб одноосібно успадкувати від своїх 100-річних підопічних житло – двоповерхову віллу.

Я як розпорядитися житлом в майбутньому – я подумаю трохи пізніше, принаймні, у мене є і діти. і онуки. але зараз я хочу володіти ним сама, і дожити в Італії в цьому будиночку своє непросте життя.

Якраз через два тижні їду з Італії додому в Дрогобич на місяць, в моєї рідної сестри ювілей, 60 років. Я хочу подарувати Любі 5 тисяч євро, адже це вона мені найбільше допомогла свого часу з дітьми, а своїх їй Бог так і не дав. також запрошу її до себе – а там вже хай вирішує сама.

А своїм двом дітям і чоловіку я теж маю що сказати, настав час. Та що сказати – правду, а як вони її приймуть, захочуть зі мною потім спілкуватися, чи ні – їхня справа.

Я дам дітям буквально по тисячі євро, а решту грошей збережу, щоб після розлучення придбати собі у Львові однокімнатну квартиру, адже всяке може статися. А поки віддам її в оренду.

На квартиру, яку ми 20 років тому купили з чоловіком за мої гроші – не претендую, нехай йому буде, а в майбутньому – дітям. Ось так я собі зараз все уявляю і готуюся до поїздки на Батьківщину. Як гадаєте поставляться до таких моїх рішень мої рідні?

Джерело