Я вважала, що всі батьки допомагають своїм дітям, але багаті батьки мого чоловіка спростували це. Ще до весілля ми з чоловіком почали збирати на власний будинок.

Ми збирали з двадцяти п’яти років, одружилися у двадцять сім, але до двадцяти дев’яти років все ще не нагромадили достатньо коштів для початкового внеску.

Живучи в орендованій квартирі, я не наважувалася народити дитину.

Нещодавно у гостях родичі чоловіка натякнули, що хочуть онуків.

Я сказала, що ми подумаємо про це, коли ми матимемо своє житло, і сподівалася, що вони запропонують допомогу.

Але через кілька днів після цієї розмови в моєму житті стався несподіваний поворот: я дізналася, що вагітна.

Я сподівалася, що ця новина підштовхне наших родичів допомогти з житлом.

Натомість вони із захопленням розповіли про свої плани на майбутню поїздку до Європи і побіжно згадали про те, що для дитини у них вдома буде обладнано невеликий ігровий майданчик.

Розчарована і скривджена цим, я вирішила, що свекри не зустрінуться з онуком, доки не переглянуть своє ставлення до нас.

Мені здавалося, що їхній розкішний відпочинок важливіший за наш добробут. Тепер, коли до пологів залишилося кілька днів, я з жахом чекаю, коли дитина з’явиться в нашій орендованій квартирі.

Я звинувачую саме свекрів у нашій ситуації і не можу їх пробачити за таку байдужість до благополуччя власного довгоочікуваного онука.

КІНЕЦЬ.