Та я би тепер сотому сказала: дівчатка, не сидіть в тій Польщі, за тих пару злотих, не їжте тої хімії у вигляді “мівіни”, а як хочете нормально заробити, то приїжджайте в Італію.

Шкодую, що стільки часу я продармувала на тих “трускавках”.

В Польщу я їхала в першу чергу для того, щоб не бачити свого Івана і його мамцю.

Жила я в невістках, поблизу границі з Польщею. В нас так пів села підробляло і я тому не виключення.

Їздила я туди спершу у вихідні від роботи, на яку повинна була йти, а як зрозуміла, що більше зароблю переходами то розрахувалася і все.

Діти вже були не маленькі, до того ж, я з Польщі завжди щось смачненьке їм привозила і одягнутися купляла, тому дівчатка нічого проти не мали.

Так, Польща вам не Америка і не Італія. Я в цьому переконалася на власному досвіді. Так само, як і в тому, що Іван це вам не Федеріко…

Одного, я вважаю, прекрасного дня, зі мною зв’язалася моя давня знайома і запропонувала приїхати до неї в Італію.

– Хватить там в тій Польщі сидіти і “мівіну” з трускавками (полуницею) їсти. Приїжджай до мене, я тебе зустріну, з сеньйорою, що живе по сусідству, познайомлю. Їй доглядальниця потрібна, бо попередня поїхала додому і не повернулася.

Я довго не думала, тому вже навіть не за місяць часу була з Іриною в Італії і пила разом каву на терасі біля водойми.

Чоловік особливо проти не був, хоч і розумів, що Італія це не Польща, так часто дома я з’являтися не буду. Діти вже жили своїм життям, зустрічалися з хлопцями.

Я ж була щаслива, бо не буду дивитися на “синювате” обличчя Івана і думати, чого я ще біля нього і що мене тримає.

Довгий час я жила у красивому будинку і доглядала сеньйору. Але доглядала, це гучно сказано. Прокинувшись, я готувала їй сніданок, заплітала невеличку бабету на голові, а після ми брали її невеличкого песика і їхали до грумера.

Там ми були пару годин, під час яких мило спілкувалися, пили каву і їли пасту.

В Україні я ніколи не любила авокадо, а в Італії воно геть інше, як і інші фрукти.

Скажу відразу ж, я стала собі більше подобатись в дзеркалі, бо від польської хімії нічого доброго не відбувалося на обличчі.

І ось з того часу, як я в Італії, минуло вісім років.

З Іваном ми розлучилися і цього було не минувати.

Я вже давно не працюю, а живу в своє задоволення з чоловіком на двадцять п’ять років старшим за мене.

Так, він на вигляд дідусь, але таких дідусів в Україні з ліхтариком не знайдеш.

В свої роки мій Федеріко займається спортом, веде бізнес і робить мене щасливою.

Ось так я через Польщу, знайшла своє кохання в Італії.

Діти за мене раді, не раз до нас з Федеріко навідуються.

А що мені ще треба?

Як згадаю своє життя з Іваном, аж зле стає.

Бо далеко українському Івану до італійця Федеріко. Ох і далеко…

Джерело