Я вожу автобус між містом та селом, якиц часто заповнюється пасажирами під час ранкового поспіху.

Живучи в місті, але будучи родом з села, я добре знайомий з місцевими жителями, наприклад, з Петром, моїм старим сусідом.

Одного тихого ранку Петро зайшов і зайняв місце поруч зі мною.

Всю дорогу він говорив про своє життя, згадав, що продав машину і їздитиме автобусом, поки не купить нову.

Однак він жодного разу не заїкнувся про вартість проїзду.

На міській зупинці просто вийшов, не заплативши. Наступного дня Петро знову був на сільській зупинці.  Я нічого не сказав про неоплачений проїзд, коли він сідав.

Але, побачивши, як він знову ухиляється, я не зміг промовчати. Коли він готувався до висадки, я відкликав його.

«Петро, тобі треба заплатити за проїзд», – прошепотів я.

Його реакція була гучною та бурхливою. «Як ти можеш бути таким жадібним, просити гроші за проїзд у свого сусіда?» – Вигукнув він, влаштувавши сцену, після чого жбурнув мені гроші в обличчя і втік.

Цей випадок змусив мене замислитись. Справа була не в щедрості; автобус не мій, та правила діють для всіх.

Якщо Петро міг накопичити на машину, він не повинен ухилятися від оплати простого проїзду в автобусі.

З того часу Петро не їздив зі мною, мабуть, знайшовши інших, хто б дозволив йому їздити безкоштовно.

КІНЕЦЬ.