– Я все розумію, не хвилюйтеся, я вам не заважатиму! Кому потрібна стара? – сказала я зі сльозами на очах і пішла збирати речі. Але раптом син підійшов і зупинив мене.

Я живу в селі, але останнім часом мені дуже самотньо і важко. Торік мені виповнило 75 років. Хоча здається, що ще не стара, здоров’я підводить усе частіше. Три роки тому ми з чоловіком обоє потрапили до лікарні з ковідом. Лежали в реанімації, шансів майже не було. Зрештою, додому повернулася тільки я. Це було дуже тяжко. Ніхто й уявити не міг, що все складеться саме так.
З часом самотність стала ще гострішою. Син провідував мене дуже рідко, бо живе в місті, за 120 кілометрів. Я сумувала за рідними. До того ж після ковіду почалися серйозні проблеми з нирками. Але я ніколи не скаржилася – не хотіла бути тягарем для інших.
Нещодавно Андрій запросив мене в гості, сказав, що хоче привітати мене з Міжнародним жіночим днем. Просив приїхати трохи раніше.
Син живе на околиці міста, у гарному будиночку. Будинок невеликий – три кімнати й вітальня, де мене й розмістили. Онуки вже підлітки, їм не до бабусі. Невістка весь час зайнята своїми справами, а син постійно на роботі. Минуло кілька днів, і я почала відчувати, що заважаю.
А потім трапилося те, після чого я вирішила повернутися додому. Якось уночі я довго не могла заснути й пішла на кухню попити води. Біля дверей спальні я почула голоси.
– Нічого не виходить! Це просто жахливо.
– Не переймайся, все буде добре. Потерпи ще трохи.
Я відразу зрозуміла, що сваряться через мене. Серце стиснулося від болю. Я повернулася до своєї кімнати, сльози текли по обличчю. Пішла збирати речі, бо зрозуміла, що стара жінка тут нікому не потрібна. Хотіла тільки трохи побути з рідними, але помилилася.
Зранку я сказала синові, що їду.
– Мамо, куди ти? Ми ж планували, що ти ще залишишся.
– Я все розумію, Андрію. Не хочу вам заважати. Якщо зможеш – відвези мене на автовокзал.
– Добре, мамо. Можливо, дійсно краще буде так. Але транспорт не знадобиться.
Він взяв мою валізу й вийшов у двір. Ми разом пішли садком, що був позаду будинку. І раптом я побачила невеличку сучасну дерев’яну хатинку.
– Ми хотіли показати тобі новий дім трохи пізніше, – почав син. – Невістці не сподобалася кухня, яку встановили. Каже, що вона жахлива. Але, як на мене, вона зовсім непогана. Просто треба трішки переробити.
Я не могла стримати сліз. Невже це все правда? Це не сон? Я обійняла сина так міцно, як тільки могла.
Я пишаюся тим, що виховала такого прекрасного й турботливого чоловіка. Згодні?
КІНЕЦЬ.