– Костя, ну може ти все-таки зробиш виняток і запросиш свою маму на наше весілля? – з надією запитала я.

За два роки, що ми були разом, я жодного разу не бачила майбутню свекруху.

Спочатку я навіть вирішила, що Костянтин не має родичів, бо він постійно ухилявся від розмов на цю тему, проте потім, з’ясувалося, що мати у чоловіка все-таки є, але між собою рідні люди не ладнали.

Костянтин з’явився в Ірини, коли вона ще в школі навчалася, та була підлітком. З самого початку його взялася виховувати бабуся, щоб донька змогла закінчити навчання.

Коли Ірина закінчила одинадцятий клас, хлопчику вже виповнилося чотири роки. Відразу, по закінченню школи, Ірина вийшла заміж, та вирішила забрати сина до себе.

Хлопчик не хотів їхати від бабусі, але мати була невблаганна, тому Костя почав жити з матір’ю.

До цього моменту вони й так уже були чужими, а спільне проживання, навпаки, ще більше віддалило їх один від одного.

Час ішов, хлопчик підростав, але він не ладнав з вітчимом, і на цьому ґрунті в хаті траплялися великі скандали. У результаті, вітчим не витримав і, зібравши речі, подав на розлучення, та з’їхав від Ірини.

Звичайно, як і очікувалося, мати зробила у всьому винним свого сина Костянтина, якому, на той момент було вже п’ятнадцять років.

– Тепер ти мене мусиш утримувати! – впевнено заявила вона хлопцю.

– Я вчитися взагалі збираюся, – відповів Костянтин.

– Жодного навчання! Заробляти підеш, інакше я тебе на вулицю виставлю!

Хлопцю довелося підкоритися, та вирушити на пошуки роботи, проте ніхто не горів бажанням приймати на роботу неповнолітню дитину.

Тому Костя перебивався випадковими заробітками, де, як правило, його обманювали, користуючись тим, що він не зможе нікуди поскаржитися.

Ким він тільки не встиг побувати: і офіціантом, і вантажником, і навіть розносцем їжі. Ірина Федорівна була незадоволена тим, що Костя приносив додому невеликі суми, та почала виганяти його з дому.

Хлопцеві нічого не залишалося, як ночувати у друзів. Костянтин став повнолітнім, і якоїсь миті його терпець урвався. Він вирішив накопичити на квиток, і знову повернутися до бабусі.

Однак, він не встиг цього зробити, бо жінка, яка замінила йому матір, віддала Богові душу. З цієї причини хлопцеві довелося затриматись у матері ще на кілька місяців.

Через три місяці, як бабусі не стало, Кості зателефонував нотаріус і повідомив, що Аглая Пилипівна відписала йому свій будинок.

Хлопець довго не думав і, залишивши матір, повернувся туди, де прожив до п’яти років.

Ірина Федорівна була проти того, щоб син їхав, бо вже будувала плани на будинок свекрухи. Коли він не скорився, вона, бажаючи помститися, винесла його речі на смітник.

Внаслідок цього мати й син дуже посварилися, і жінка навіть прокляла Костянтина на прощання.

Повернувшись у будинок бабусі, Костянтин підремонтував його, та продав. На вторговані гроші купив собі однокімнатну квартиру у селищі.

Саме там він і познайомився з милою та доброю Тетяною, яка закохалась у чоловіка без пам’яті.
Близько двох років пара зустрічалася, а потім Костя зробив дівчині пропозицію стати його дружиною.

Тетяна не стала вдавати, що сумнівається, і їй треба подумати, тому одразу ж погодилася. Цього ж вечора дівчина почала обговорювати з майбутнім чоловіком, як пройде їхнє весільне свято.

– Маму звати не будеш?- поцікавилася вона.

– Ні, ні й ще раз, ні! – рикнув на неї Костянтин.

Вона похмуро опустила голову, і кивнула йому на знак того, що почула його думку.

Однак, їй не давав спокою цей момент, тому вона вирішила потай від майбутнього чоловіка відшукати Ірину Федорівну, та запросити її на весілля.

На превеликий її подив, жінку вона відшукала дуже швидко.

– Костя знає про те, що ти мене запросила? – поцікавилася Ірина Федорівна.

– Нехай це буде для нього сюрприз, – ухилилася вона від відповіді.

Жінці було зрозуміло, що син не бажає її бачити, але Ірина Федорівна все одно вирішила поїхати на урочистість.

Тетяна нервувала, і що швидше наближалося весілля, то сильніше вона сумнівалася у правильності свого рішення.

За день до урочистостей, вона вирішила повинитися перед Костянтином, та розповісти йому про те, що таки запросила Ірину Федорівну.

Чоловік, дізнавшись про це, дуже розгнівався. Він був дуже злий на неї за самодіяльність.

– Сказав же, що не хочу бачити цю жінку на нашому весіллі! – рикнув Костянтин.

Залишок дня він з нею не розмовляв, і Тетяна вже вирішила, що весілля доведеться скасовувати. Однак Костя досить швидко відійшов від гніву, і сам себе переконав у тому, що нервувати не варто.

Він ще мав надію на те, що Ірина Федорівна передумає і нікуди не поїде. У день весілля, о восьмій ранку, у двері подзвонили. Костя відчинив, і побачив перед собою рідну матір.

– Доброго дня, синку! – Ірина Федорівна кинулася синові на шию! Ой, як тобі пощастило! Ви великі молодці! – тараторила жінка, наполегливо вдаючи, що між ними не було ніякого непорозуміння.

Чоловік вирішив підіграти матері, та вдав, що вони завжди любили один одного.

На весіллі Ірина Федорівна поводилася добре: з усіма контактувала, була люб’язною, а в подарунок піднесла нам конверт із десятьма тисячами гривень.

До кінця вечора Костянтин помітив, що мати кудись зникла. Він став їй дзвонити, але жінка не брала слухавку.

Через дві години син отримав від Ірини Федорівни повідомлення, в якому вона перепрошувала перед нами, бажала нам щастя, а наприкінці написала дивну фразу, сенс якої Костя не одразу зрозумів.

– Сину, я в тебе без дозволу трохи грошей позичила, як буде можливість, поверну!

Костянтин близько десяти хвилин витріщався на це повідомлення, а потім несподівано схаменувся.
На весіллі мати займалася тим, що складала конверти із грошовими подарунками у коробку.

– Їх там аж двадцять! – повідомила вона сина, коли було вручено всі подарунки.

Стривожений чоловік схопився з місця і побіг до новоспеченої дружини. Тремтячим голосом він тихо запитав у неї:

– Де конверти з грошима?

– У мене, – розгублено відповіла вона. – Що сталося?

– Перерахуй! Скільки їх там? – Нервуючи, запитав Костянтин.

– Та що трапилося?! – зблідла вона.

– Перерахуй!

Тетяна побігла до своєї сумки, й стала поспішно рахувати подарункові конверти.

– П’ятнадцять! – сказала вона, повернувшись до чоловіка.

– Я так і знав! От мати, – чоловік схопився за голову, і почав кружляти на місці.

– Костю, що трапилося? Поясни мені, – благала дружина.

Чоловік виклав їй усе, що знав, і показав повідомлення від матері.

– Ось тобі й мати, – похмуро промовив Костянтин, зрозумівши, що вона їх підло обдурила.

Більше Ірина Федорівна не давала про себе знати, і син розумів, чому: вона просто не хотіла повертати борг і навіть змінила номер телефону, щоб ми не надумали її діставати.

А я до цього дня себе картаю, що запросила цю “жінку” на наше весілля, всупереч заборонам чоловіка! Матір’ю її назвати, у мене язик не повертається!

Це ж якою наглою та підступною треба бути, щоб так вчинити? Подарувати конверт, потрясти ним перед нашим носом, та озвучити суму подарунка на публіку, а потім його забрати, та поцупити ще чотири!

У мене в голові це не вкладається! Це ж натуральна крадіжка, а не позика! Все минуло, але неприємний осад залишився!

Я уявляю, як боляче Констянтину! А ви що скажете про вчинок матері? Чи мала я запрошувати її на урочистість?

КІНЕЦЬ.