Я розумію, – розповідає мені Наталя Іванівна, далека моя родичка, – якби не було житла ні в кого, так, тоді край напружуватися, жили рвати і на іпотечну спільну власність заробляти. Але в цій ситуації як?

А ситуація така: півтора року тому одружився в Наталії Іванівни старший син. 28 уже хлопцеві, взагалі і час. Молодший брат є, йому зараз 18. І старший, природно, обраницю на мамину територію не привів: нікуди. А свого кута поки що немає. То вчився, то працювати влаштовувався. Пробував було знімати, але через півроку-рік повертався до мами.

— У його Ангеліни квартира є, двокімнатна, – продовжує Наталя Іванівна, – від бабусі з дідусем залишилася, та й одна вона у своїх батьків. Здавалося б – живіть, але ні, Ангеліна одразу заявила: мовляв, живемо на моїй території півроку, щоб зібрати документи, а далі – купуємо в іпотеку спільну власність і йдемо жити на спільну територію.

Справедливо? Ну в принципі – так. Тільки на погляд Наталії Іванівни ситуацію справедливою не назвеш.

— Заявила, – каже мама чоловіка Ангеліни, – що свою квартиру здаватиме орендарям. Але я розумію, якби грошима від здачі вони іпотеку гасили, так ні, ці доходи невістка на внесок перераховує, а платять за іпотеку із загального бюджету. Ну як так? І головне, навіщо?

І Ангеліна, і її чоловік Георгій працюють і отримують приблизно однакові зарплати, у Георгія тисяч на 10 більше, за мірками великого міста – несуттєва різниця. Зі вступом у боргові зобов’язання син Наталії Іванівни ще й підробіток знайшов.

— Я голова сім’ї, нам не вистачає, – відповів він мамі на запитання.

— Як не вистачає, якщо за 17 тисяч Лінка свою квартиру здає? – обурилася мама, – Куди вона гроші діває? Спільний бюджет, так він у всьому спільний.

— А це подушка безпеки, – пояснила свекрусі сама Ангеліна, – для мене, для моїх майбутніх дітей. Це їм і старт у житті, і освіта, та й так, трапиться що – гроші на чорний день. І машину я хочу собі купити.

Машина є в Григорія, старенька, якою користується переважно тільки чоловік. А Ангеліна хоче свою.

— Не червоніючи, не моргнувши оком заявила, – обурюється Наталя Іванівна, – що машину купить на ім’я мами або батька, щоб вивести її зі списку спільної власності. Це треба яка хитра! А що Георгій, любить її і терпить, вона ж його в усьому переконала, що так буде справедливо і правильно.

— Ліно, – пробувала було Наталя Іванівна закликати дружину сина до порядку, – от як ти можеш так чинити? Одна сім’я, один котел, спільна кишеня і гаманець, а ти що?

— А що я роблю не так? – здивувалася молода жінка, – Ось наживемо разом щось, то й буде спільне, і Георгій не почуватиметься приймаком. Ну нерівний у нас у житті старт був, значить – зрівняємо.

— А в декрет ти сядеш, – розлютилася Наталя Іванівна, – теж зрівняєш? Або тебе з дитиною чоловік буде зобов’язаний утримувати і жили рвати і на сім’ю, і на іпотеку, поки ти в подушку гроші складаєш.

— До півтора року буде допомога, – спокійно пояснила Ангеліна (ось же нахабна!), – а потім, Георгій теж може сісти в декрет. І я буду його з дитиною утримувати. Та в принципі, можемо розділити весь термін декрету порівну, по справедливості і ніхто не буде надриватися. Це гарна думка.

— Ось у мене просто слів немає, – каже Наталя Іванівна, – на будь-який мій аргумент у неї відповідь є. Та яка відповідь! Мужик буде памперси дитині міняти в декреті, де це бачено!

Син м’яко і вже втомлено просить маму не втручатися в його сімейний уклад, його все влаштовує, але Наталя Іванівна вважає своїм обов’язком висловити все, що накипіло і йому, і його дружині.

Висновків робити не буду. Надаю це право читачам: розсудіть справедливо, хто правий і чому?

КІНЕЦЬ.