– Десять років ти не зважав на онуків. Не цікавився їхніми досягненнями, жодного разу не пограв з ними у футбол, а тепер в одну мить ти включився і хочеш стати ідеальним дідусем?

Так не буває, тату! Ми батьки для своїх дітей, і тільки ми вирішуємо що для них добре, а що ні, – сказав мені син, а потім додав, – І якщо ти плануєш продовжувати своє виховання, то краще забудь до нас дорогу.

Я два тижні до сина з невісткою і не приходив і не телефонував. Слова сина глибоко засіли в моїй душі. Просто мені дивно, що він, чоловік, який виховує двох синів, дозволяє їм поводитися, як дівчаткам. І то, скажу я вам відверто, в мене є знайомі, які мають онучок, так навіть дівчатка так не поводяться.

Відколи не стало моєї дружини, мені стало дуже незвично. Ми з Юлею дуже гарно жили. Завжди разом. Ми виховали двох дітей. Дочку і сина.

Доня наша розлучилася, забрала дітей, які вже дорослі, і виїхала жити за кордон. Там Віра вже з кимось живе, але я з цим “щасливчиком” ще не знайомий. Насправді у дочки трохи впертий характер, їй важко з кимось зжитися. Але ще як жила дружина, то просила в її життя не лізти.

А ось син одружився і живе недалеко від мене. В них з дружиною двоє діточок, два хлопчики. Я донедавна ще працював, тому багато уваги онукам не приділяв. Також останні роки доглядав за дружиною, бо хворіла. Ось так і виходить, що онуки виросли без моєї підтримки, чим тепер і витикає мені син.

Але я поганого для онуків не хочу.

Старшому нашому онуку десять років. Остап займається спортом. Він справжній козак. А ось молодший Олексій, ну плаксива дитина.

– Він у нас творча особистість. Ну любить він таким чином привертати до себе увагу.

Олексію сім років. Він ходить в другий клас іходить на малювання. Він і справді має до цього талант.

Але нема такого дня щоб Олексійко не плакав. Щось трошки не по його, і він вже пускає сльози.

– Запам’ятай, синок, хлопці не плачуть. А якщо і плачуть, то щоб ніхто не бачив, – сказав я до Олексійка, коли той їхав на велосипеді і трішки не вписався в дерево.

Скільки вислухали всі навколо тих його плачів. Ось я і сказав онуку, що так справжні чоловіки не поводяться. Але син мене вкотре перебив і сказав, що я кажу якісь небилиці.

Але як небилиці? Ну хлопчик же, не дівчинка.

– Якщо ти так і наділі будеш продовжувати виховувати моїх дітей, то краще забудь до нас дорогу, – сказав мені син.

Звісно я образився. Але я це якось переживу. Мені онуків шкода. Ну хто з них виросте?

Джерело