– Знаєш що, моя люба, я чужу дитину годувати не маю наміру! Нагуляла? От і виховуй сама, а я подаю на розлучення. – Тихо і злісно карбуючи слова, говорив чоловік.

– Паша, Пашенька! Не кидай нас! Як же ми з Кірою без тебе? Вона тебе батьком вважає! – відповіла йому жінка плутаним голосом, що тремтів від сліз.

– На аліменти навіть не смій подавати! Ти не отримаєш жодної гривні на своє дівчисько! – крикнув чоловік.

Кіра стояла в передпокої, тримаючись за ручку вхідних дверей. Вона боялася зачинити їх, бо дверний замок видасть характерне «клацання», і дорослі неодмінно його почують.

А Кіра цього не хотіла. Вона повернулася з прогулянки трохи раніше, ніж зазвичай, почула розмову дорослих у кімнаті й, всіма силами намагалася вдатися в його суть.

Голоси тих, хто розмовляв, їй були добре відомі – це її улюблені батьки. Але Кіру дуже здивував, і навіть налякав сам тон розмови. Мама і тато спілкувалися один з одним зовсім не так, як завжди.

Мама чомусь гірко плакала і, як зрозуміла дівчинка, намагалася заспокоїти батька. А він говорив якимсь злим чужим голосом, вимовляючи слова, значення яких дев’ятирічна Кіра ніяк не могла зрозуміти: «аліменти», «розлучення»…

…Кіра була єдиною дитиною в сім’ї. Батьки кохали один одного, а її любили ще більше. За свої дев’ять років життя вона вже встигла кілька разів побувати в закордонних поїздках.

Вона хвалилася перед однокласницями та дівчатками у дворі гарними сукнями, дорогими іграшками, найкращими солодощами. Вона мала буквально все, про що інші діти могли тільки мріяти.

Зрозуміло, що за кілька років свого свідомого життя, дівчинка вже звикла до розкоші. Вона точно знала, що батьки люблять її.

Життя здавалося маленькій Кірі неймовірно цікавим і безтурботним. Власне, так воно й було до того моменту, коли вона в останнє повернулася з прогулянки. Того дня закінчилось усе!

Дівчинка прибрала худу руку з дверної ручки, протяг тут же скористався цим моментом, різко зачинивши двері.

Вони ляснули так сильно, що Кіра сама здригнулася від несподіванки. Після того, що сталося, продовжувати ховатися в передпокої було просто безглуздо.

Батьки відразу замовкли, зрозумівши, що Кіра увійшла додому. Але дівчинку дуже здивувало, що цього разу ніхто не кинувся до передпокою зустрічати її.

Мама чомусь не виходить з кімнати, й не пропонує їй поїсти, та й батько не поспішає до передпокою, щоб, як завжди, підхопити на руки, й весело кружляти в повітрі улюблену донечку.

Кіра на якийсь час завмерла у передпокої, але стояти довго і просто мовчати не змогла. Нею опанував якийсь дивний переляк, але вона все ж таки подолала страх, зняла сандалії й навшпиньки пройшла в ту кімнату, звідки долинали голоси батьків.

Перед очима дівчинки постала неймовірно дивна картина. У кімнаті справді знаходилися дві найближчі для неї людини – мама та тато.

Але відбувалося щось незвичайне та лячне. Дівчинка ніяк не могла зрозуміти, чому веселі та люблячі батьки цього разу мовчать і не звертають на неї жодної уваги.

Мама сиділа у кріслі, опустивши голову. Кірі навіть здалося, що періодично вона витирає сльози. А батько спритними рухами діставав з шафи свої речі й, квапливо вкладав у розкриту валізу, що лежала на ліжку.

– Тату, а ми що, кудись їдемо? Відпочивати чи що? – поцікавилася Кіра, звернувшись до батька.

– Так. Я їду, а ви залишаєтеся відпочивати. – Відповів чоловік, навіть не подивившись на доньку.

– Мамо, ти чому плачеш? Це через те, що тато їде у відрядження? – звернулася вона до матері.

– Кіра, йди у свою кімнату. Я тебе покличу потім і нагодую.
Дівчинка слухняно вирушила до своєї кімнати, але на виході розвернулася і хотіла ще щось уточнити у батька:

– Тату, а ти… – почала Кіра, але не встигла домовити, бо батько не дозволив їй цього зробити.

– Слухай, тобі твоя мати сказала, щоб ти йшла до кімнати. Так послухай її, та йди вже! Звикла ніколи не слухатися і все робити наперекір!

Ці слова, почуті на свою адресу, приголомшили дівчинку. Вона більше не змогла залишатися в кімнаті батьків, тому квапливо вийшла і вирушила до своєї кімнати.

Через кілька хвилин Кіра побачила батька, який уже на той час закінчив упаковувати свою валізу і переніс її до передпокою.

У голові дівчинки промайнула думка про те, що треба вийти й попрощатися з батьком, якщо він їде у відрядження.

Але в останній момент вона передумала і продовжила сидіти на своєму дивані з книгою в руках, вдаючи, що захоплена читанням. Потім Кіра ще раз побачила батька, що промайнув у передпокої.

Так, власне, цей чоловік, який несподівано став чужим, насправді й не був її батьком. Як пізніше з’ясувалося, мати опинилася в положенні від незнайомого чоловіка, коли, вже перебуваючи у стосунках із майбутнім чоловіком, поїхала відпочивати, та провела ніч із молодим барменом.

Довгі дев’ять років жінці вдавалося ретельно приховувати факт обману. Кіра була, як дві краплі води, схожа на неї, тож до зовнішності дівчинки не було жодних претензій. Все було добре до тих пір, поки чоловік не почав наполягати на другій дитині, тому що дуже хотів сина

Вони неодноразово намагалися, але так нічого й не вийшло. Спочатку чоловік відправив перевірятись дружину.

Результати проведеного медичного дослідження не виявили у жінки жодних патологій. Не довго думаючи, чоловік перевірився сам.

Результати ввели його в смуток. Виявилось, що він не може мати дітей. Безпліддя було викликане захворюванням, яке хлопчик переніс у дитинстві – паротит або, як його називають у народі, «свинка».

Потім чоловік зважився ще на одне контрольне обстеження, але його результати також виявилися незмінними.

Все вказувало на те, що Кіра не може бути його дочкою. Він не став нічого говорити дружині, сам зважився на тест ДНК. Підозри підтвердилися.

Прихопивши всі документи, чоловік подався до дружини, й зажадав від неї пояснень. Спочатку мати дівчинки намагалася викрутитися із ситуації, але заперечувати щось було безглуздо.

Тоді вона розповіла чоловікові всю правду, десь у глибині душі щиро сподіваючись на прощення. Адже чоловік уже звик до Кіри, любить її, й не може просто так піти. Але чоловік виявився впертим. Зібрав речі та пішов.

З того часу Кіра його більше не бачила. Спочатку вони жили з матір’ю непогано, але згодом жінка буквально зірвалася. Приохотилася до напоїв, почала вести безладне особисте життя.

Залицяльники змінювали один одного з неймовірною швидкістю. Перших двох Кіра називала “татами”, потім припинила. Деколи, навіть ім’я чергового маминого дружка згадати було важко.

Щасливе життя Кіри обірвалося раптово! Більше вона не мала ні гарних суконь, ні дорогих іграшок. А з усіх солодощів, тільки варення, яке бабуся привозила із села.

Бабуся по лінії матері, Наталя Львівна, жила у селі. Вона чудово знала про все, що сталося в житті дочки, й намагалася якнайчастіше відвідувати маленьку онучку.

– Доню, ну що ти твориш? Пішов від тебе мужик, але це не привід, щоб влаштовувати такі загули! Я тебе теж одна виховала і нічого.

– Так мільйони жінок живуть! – Наталя Львівна вкотре намагалася напоумити доньку, що ледве сиділа на стільці після бурхливо проведеної ночі.

– Мамо, годі! Набридли ви мені все! І Кірка ця теж набридла! – відповіла жінка грубо.

– Ну так давай тоді я її до себе в село заберу, там ходитиме до школи. – Запропонувала жінка.

– Забирай! Мені взагалі байдуже…

Влітку Кіра поїхала до бабусі на канікули, та залишилася в селі надовго. Їй було сумно розлучатися з подругами, не хотілося переходити вчитися до сільської школи.

Але тепер вона жила з бабусею, їй не треба було терпіти нетверезі витівки матері, й косі погляди її залицяльників.

Так Кіра прожила п’ять років. Коли дівчинка закінчила дев’ятий клас, бабусі раптово не стало від хвороби серця. Залишатися в селі дівчинка, зі зрозумілих причин, не могла. Потрібно було повертатись до матері додому.

– Ну й добре, що так все вийшло. Он допоможеш мені з Дімкою няньчитися, набрид уже, репетує цілими днями… – заявила жінка, коли дочка повернулася додому.

На той час мати Кіри вже встигла привести на світ божий хлопчика Діму. Хто був батьком дитини, жінка пам’ятала невиразно. Але гордо називала себе матір’ю-одиначкою.

Кіра знову повернулася в кошмар. Тільки тепер усе було ще гірше – її кімната перетворилася на якесь незрозуміле помешкання з обшарпаними стінами. А мати продовжувала вести розгульний спосіб життя.

Кіра не витримала цього. Спочатку вона хотіла повернутися до рідної школи, щоб закінчити десятий та одинадцятий класи, але потім передумала.

Самостійно подала документи до коледжу, вступила, та на початку осені переїхала до студентського гуртожитку.

Мати їй не дзвонила, а дівчина і не шукала контактів із нею. У коледжі вона познайомилася з Кирилом. Спершу вони просто зустрічалися, потім вирішили жити разом, винайняли квартиру.

Якось їх, як найкращих студентів, направили до столиці для участі у форумі. Обличчя одного з лекторів здалося Кірі дуже знайомим.

Під час перерви вона підійшла ближче до цього чоловіка. Сумнівів не було – це той самий чоловік, якого вона цілих дев’ять років вважала за рідного тата.

Він також побачив її, та впізнав:

– Кіра? Ти? Виросла … – розгублено промовив він.

– Виросла, – навіщось ствердно відповіла дівчина.

– Як ти? – спитав чоловік.

– Добре. – Відповіла Кіра і відійшла вбік.
Більше вони ніколи не спілкувалися.

Через рік Кіра закінчила навчальний заклад, вступила заочно на вищу освіту. А ще через рік вони з Кирилом одружилися і почали вити своє сімейне гніздечко.

У них підростає малюк і на цьому вони зупинятися не збираються… Кіра дуже любить свого сина і точно знає, що як би не склалося її життя, вона ніколи не допустить, щоб її дитина, в пориві відчаю, твердила, як мантру: “Не кидайте мене, будь ласка, дорослі…”

Така сумна історія сталася з моєю приятелькою. Не знаю, чи засуджую я її, що вона відразу не зізналася у зраді?

Мабуть, вона мала рацію, знаючи характер свого обранця. Так дитина, хоч перші дев’ять років свого життя провела в люблячій родині. А ви що скажете про батьків Кіри?

КІНЕЦЬ.