– Я ж просила не давати мені це м’ясо! Що я тепер з тим гусячим фаршем маю робити? До нього скільки б цибулі з часником не дав, все рівно запах залишається. І взагалі, що робити з тим гусячим філе і шматом сала? Тільки буде в морозильній камері місце займати, – сказала мені замість “дякую” дочка.

Та я сама того м’яса не їм. Син не раз жаліється, що я йому на неділю кості тушу, а все м’ясо до дочки в місто їде. Я ж як краще для них хочу.

Коли вісім років тому моя дочка Лариса з чоловіком і однорічним сином переїхала жити в столицю, ми з чоловіком їм дуже допомагали.

Житла вони не мали, на хорошу оренду грошей також. Економили перший час дуже сильно.

Не раз Лариса дзвонила, щоб ми грошима помогли. Я посилки слала, серед замороженого м’яса і інших продуктів з села ложила і пакетик з грошима.

Дочка тоді надякуватися мені не могла. Свати мої так не допомагали. Сват мій казав, що раз пішли у доросле життя, то мають собі самі раду давати.

Я ж так не могла.

Та я кожного місяця їм продукцію висилала. Навіть за смалець мені Лариса дякувала, бо казала, що розбавляє, троє олії, трохи жиру, і вже економніше.

Я раділа, що можу дітям допомогти. Ми з чоловіком собі нічого не купляли. Все дочці відкладали в конверт.

Але тепер ситуація змінилася. Діти, та дякувати Богу, стали на ноги. Зять працює в гарній фірмі, дочка також, онук в школу ходить і навіть таку, що вони за неї платять. Взяли у іпотеку квартиру, мають по машині.

Але я звикла їм допомагати. Вже рідше, але все щось їм з села та й вишлю.

Але останнім часом Лариса почала на все “фукати”. То їй запах не такий, то вигляд.

З нами ще син живе, Віталік з дружиною розлучився. Так він жаліється, що він і наробиться в селі і кості має глодати, а дочка сильно і не поможе, і ще їй не догода, бо з тим гусячим філе вона не знає що робити.

Як мені бути? Як не крути, а мені образливо, бо як скрутно було то і смалець їли, а як з діда в пана, то вже з запахом…

Джерело