Я приїхала по справах з Італії в Україну, до себе в Ужгород. Ну і якраз випала нагода познайомитися ближче з майбутніми сватами – моя єдина дочка Алінка зібралася заміж.

Отже, запросила я батьків доньчиного хлопця Тараса в найкращу кав’ярню нашого міста. Там не тільки кави випити можна, а й меню для поїсти хороше.

Але я під час таких розмов не звикла наїдатися, тому замовила собі френч-каву і круассан з лососем – цього, вважаю, цілком достатньо як фону для спілкування. Та мої свати думали інакше.

Пані й пану-батькам майбутнього зятя було жарко, тому вони почали з лимонадів і морозива. А потім замовили шашлик, канапки, холодник з буряком і по келишку ігристого. В мене очі аж на лоба стрибнули! Це була 12 година дня, на хвилиночку!

Ніколи не думала, що бувають у житті настільки незрозумілі для мене люди. І це моя майбутня рідня, як не крути! Навіть уявити вагаюся, яке вони влаштують весілля!

Я працюю закордоном вже 7 років, вдома на батьківщині буваю нечасто. Тому я, ще кілька місяців тому, домовилася зі сватами, що вони займуться влаштуванням весілля, скажуть мені суму за все це задоволення, а я надішлю їм свою частину, якщо не встигну приїхати вчасно.

Домовитися не вийшло.

Коли я приїхала, то побачила, що ніяка підготовка не рухається навіть. Мої свати зовсім нічим ще не поцікавилися – ні про ресторан, ні про меню, навіть ведучого цікавого не пробували шукати. Кажуть, до осені ще далеко!

Тоді я й вирішила зустрітися з ними, поговорити. До цього ми говорили з відеозв’язку. А на ділі вони виявилися дуже дивними, дуже. Занадто прості, чи що, ну я би якось так сказала.

Сказали мені свати прямо, що я маю оплатити все весілля, раз наречена без посагу і  не дотримуюся традиції, як у давнину і як у них в селі досі.

– Ми прості люди з села, – сказала мені мама Тараса. – Тарас нащ єдиний син. Звичайно, ми все розуміємо, зараз сучасне життя в місті, але раніше наречена завжди йшла заміж з приданим. Але ми не просимо з вас щось космічне, просто хай весілля буде за рахунок вашої сторони.

У нас і грошей немає особливо. Але весілля треба, покличемо гостей не бідних. У нас така рідня є – з грошима. Ось в тих конвертах, що родичі надарують, й повернуться гроші назад молодятам.

Так мені дали зрозуміти, що єдиним спонсором весілля Злати маю бути саме я. весілля моєї дочки буду я сама. Але це ще не все, не думайте! У мене ж в місті є квартира, хороша. В ній живуть мої хороші знайомі, я з них беру досить помірну ціну. Дві кімнати, ремонт та чудовий вид з вікон.

Злата у мене також з житлом: я кілька років тому купила їй однокімнатну квартиру-студію в новобудові, дочка вже насвій смак зробила в квартирі дизайн і умеблювала її. За мої гроші, зазначу.

Але ж  не дуала, що моя дочка зустріне і покохає оце саме такого тараса з такими батьками! Вони мені кажуть: нехай молоді живуть у моїй квартирі, доки мене не буде. А квартиру Злати здають квартирантам. А може потім розміняють ці дві квартири на одну «хорошу» трикімнатну. Все придумали й продумали!

Доїдають холодник і шашличок і розповідають мені оце все. Уявляєте? Мене ж за їхніми розрахунками в Україні вже ніколи на постійній основі не буде. Ха! Я й сама не знаю, як воно там буде чи не буде.

Я чемно і тактовно сказала, що поки не можу ні про що точно говорити, що мені треба все обговорити з донькою. Зі Златою я ще не розмовляла, до речі.

А закінчилася моя зустріч з майбутніми сватами тим, що офіціант приніс рахунок і я вже хотіла розплатитися за свою каву й круассан, як раптом побачила запитальний погляд батьків Златиного нареченого.

– Олено, це ж ви нас запросили сюди. А в нас свої плани на цей час були. Ми б відпочили, чи замість того, щоб сюди добиратися з села, тому будьте ласкаві пригостити нас.

Я заплатила за всіх. Хоч таксі собі самі взяли – маршруткою довго й жарко. І я оце думаю. Злата моя ще навіть заміж не вийшла, а вони вже отак поводяться.

Чи може спробувати відмовити донечку від такого союзу? Адже коли ми виходимо заміж, то це не тільки за чоловіка, а і, як казала моя бабуся, за всю його родину.

Джерело