Я й не знаю, як Наталочку витягнути з цього всього. І дуже хочу почути якісь ваші поради.

Ми самі з чоловіком живемо в Полтаві. Звичайно, ми, як і більшість людей, вихідці з села, але давно осіли і облаштувалися у місті. Тут у нас дві квартири, непогані роботи.

Бог нам дав тільки одну дитину, чудову донечку Наталю. Ми ніколи не знали з нею ніяких проблем, вона росла доброю, кмітливою і слухняною. Радувала нас вчинками і оцінками.

Після закінчення школи Наталка вступила у столичний університет і поїхала навчатися в Київ. Вона не жила в гуртожитку, бо ми орендували їй квартиру – щоб у дитини були найкращі умови для навчання.

На третьому курсі Наталя вже влаштувалася працювати перекладачем і одночасно вступила на другу вищу освіту – міжнародні відносини. Ми не могли натішитися перспективами, які відкривалися перед дочкою.

Наталочка могла поїхати жити і працювати закордон, могла лишитися в Україні і теж мати всілякі досягнення, враховуючи її здібності.

Ми ж їй подарували квартиру в Полтаві, яка дісталася мені свого часу від тітки. Зробили там ремонт і надали Наталі можливість самій вирішувати, як розпорядитися цим житлом.

Поки що квартира пустує, за нею слідкуємо ми з чоловіком. А Наталя наша сама перекреслила всі свої світлі перспективи.

А все тому, що зустріла цього Данила. Хлопець приїхав з маленького села в Київ на день народження свого друга. Там вони і познайомились.

Наталя все полишила попри нашу думку і відмовляння, і поїхала за коханням в село. Там у Данила свій будинок і повне село рідні, бо від з чотирьох дітей, а батьки його теж з багатодітних місцевих сімей. Там не тільки по їхньому селу, й по всім сусіднім – їхня рідня.

Але до суті моєї розповіді. Діти просто розписалися пів року тому і оселилися в цьому глухому куті. Дочка закинула роботу, карʼєру, заманила всі свої плани і принципи.

Навіть не уявляєте наш стан з чоловіком. Це не передати словами. Ну але що маємо – те маємо. Зі сватами ми майже не спілкуємось, у них господарство, у нас міське життя – ми в різних всесвітах.

Та оце запросили нас Наталка з Назаром до них погостювати, поки ми з чоловіком у відпустці, тай свято Незалежності з ними відсвяткувати. З посиденьками біля багаття і шашликами.

Ми й поїхали. Але краще б не бачили цього всього, тепер я просто спати не можу від сумних думок і пошуку рішення, як порятувати єдину дитину.

Я й не знаю, як Наталочку витягнути з цього всього, чоловік теж не бачить виходу. Як я сказала, поїхали ми на тиждень до дочки й зятя в село, і я тепер за голову хапаюся.

Я відпочатку не хотіла, щоб вона туди їхала з двома вищими освітами! Але хто ж мене послухає – велика ж любов.

А ті всі родичі зятя просто знайшли дармовий варіант – вона там їх усіх обслуговує. Готує, прибирає – і це без кінця.

З усіх днів, що ми у них побули – ні дня без гостей, які їдять і ночують, їдять і ночують, а моя Наталочка навколо всієї цієї сімейки і їхньої численної родини скаче з тарілками.

А що буде коли підуть дітки? Я навіть уявити це не можу. Єдине що хочу – забрати, витягнути звідти донечку!

Та як??? Допоможіть будь ласка знайти рішення, дайте якісь поради. Може у когось була схожа ситуація? Буду вдячна за будь-які думки і бачення!

Джерело