Мій чоловік Костя багато допомагає своїй сім’ї, і лише нещодавно я усвідомила, що це величезна проблема. Раніше я не бачила нічого такого в тому, що Костя переказує гроші своїм рідним і періодично вирішує якісь їхні проблеми. Адже я теж підкидаю гроші батькам і надаю їм посильну допомогу там, де вони через вік вже не справляються.

На мою думку, це цілком природно. Батьки старалися заради мене, і мені тепер хочеться висловити їм подяку. Ось тільки мої батьки не зловживають моєю допомогою. Та й до Кості в кишеню не лізуть. А свекри, як з’ясувалося, міркують зовсім в іншому ключі.

Але за батьками чоловіка і не скажеш, що вони такі хитруваті. На Костю ніколи жорстко не насідають із будь-якими вимогами. Та й зі мною спілкуються виключно ввічливо, без вимогливих інтонацій. За ті півтора року, що ми знайомі, з їхніх вуст жодного разу не пролунала фраза “ви повинні”.

Втім, тривожні дзвіночки, напевно, були, тільки я їх могла прослухати. Не просто так деякий час тому продзвонив цілий дзвін!

Справа в тому, що у нас із Костею було по машині на кожного. До речі, ми й познайомилися у пробці. Якось ми зрозуміли, що дві машини на сім’ю – не наш варіант. Йде багато сил і коштів на їх обслуговування.

Тим більше, наші машини були далеко не новими, що тільки додавало проблем. І тоді ми вирішили їх продати і купити замість одну, але нову, містку і здатну легко переміщатися нашими розбитими дорогами, тобто позашляховика.

Тільки ми позбавилися наших старих розвалюшок і намітили похід в автосалон, як мені на роботі запропонували з’їздити у відрядження на місяць.

Я побоювалася, що за цей час машина мрії може спливти в чужі руки. У нашому місті ця модель досить затребувана, оскільки зручна, не дуже вибаглива і при цьому коштує адекватних грошей. Загалом мій страх виріс не на рівному місці.

І я розсудила, що із покупкою автомобіля чоловік може впоратися самостійно. Він у мене уважний, а значить, помітить всі дефекти, навіть найдрібніші. І з оформленням документів на машину у нього не виникне проблем.

Що ж, машина виявилася гарною з усіх боків. Костя і справді відповідально поставився до її покупки. Натомість у плані документів припустився жахливої ​​помилки.

Вдосталь намилувавшись нашим новим позашляховиком, я попросила чоловіка вписати мене в страховку. А він на це відповів:

– Без проблем, зараз подзвоню татові, і він все зробить.

– У якому сенсі, подзвониш татові? – здивовано запитала я.

Костя пояснив, що оформив машину свого батька. Мовляв, він сказав, що так не доведеться платити якийсь податок – вони ж із свекрухою пенсіонери.

Можливо, у цьому рішенні є розумне зерно. Але чому не можна було порадитись зі мною? Я ж у цю покупку поклала половину суми! І хотіла, щоб ця машина належала нам і лише нам.

– Яка різниця, на кого оформлено? Ми ж сім’я! – заявив Костя у відповідь на моє обурення.

Я пояснила чоловікові, що у його батьків своя сімʼя, а в нас із ним – своя. Простіше кажучи, ми не одна сім’я. Водночас делікатно розповіла про випадки, коли подібні угоди закінчувалися сумно.

– Ну дивись. Сьогодні ми добре спілкуємось із твоїми батьками, а завтра щось може піти не так. І вони можуть запросто відібрати у нас цю машину, – ще детальніше розповіла я чоловікові, що мене налякало і обурило в його діях.

Костя почав переконувати мене, що його батьки – чесні люди, і ніколи так з нами не вчинять. Я не вважаю себе занадто підозрілою і намагаюся не думати про людей погано, але досвід показує, що нікому не варто сліпо довіряти.

До того ж мене, як і раніше, бентежив той факт, що Костя не обговорював зі мною переоформлення машини на його рідних. У мене виникло відчуття, що вони спеціально так обробили свого сина, щоб він навіть не подумав відразу повідомити мене.

І подальша поведінка свекрів тільки переконала мене в моїй правоті. Незважаючи на дифірамби чоловіка з приводу їхньої кришталевої чесності, я змусила його скасувати це рішення.

– Мені буде набагато спокійніше на душі, якщо ми нашу машину переоформимо на когось із нас, – сказала я.

Костя неохоче набрав номер батька і озвучив моє прохання. Але той дзвінок не дав результату, оскільки свекор почав кричати, що ми, такі погані, йому не довіряємо. І чоловік вважав за краще здатися, аби не сваритися.

Довелося брати ініціативу до своїх рук. Батько чоловіка і мені люто затирав про довіру та сім’ю: майже слово в слово, як мені раніше сказав Костя. Мовляв, ми одна сім’я.

Я максимально коректно донесла до свекра, чому хочу переграти те рішення. А він ще голосніше розкричався. Я зрозуміла, що досить церемонитися з цим демагогом.

– Про яку довіру може йтися, якщо ви провернули цю справу за моєю спиною, а тепер ще й всіляко опираєтеся переоформленню машини?!

Свекру не було що відповісти, тому він вважав за краще кинути трубку і, образно кажучи, послати свекруху як переговорника. Вона зайшла з іншого кута, розписавши своїм ялинковим голоском економічні плюси їх вирішення, про які мені знову ж таки говорив чоловік.

Але я була непохитна. Як на мене, так краще платити  податок, але бути впевненими, що машина за будь-якого розкладу залишиться нашою.

У результаті я досягла свого, хоч це і призвело до сильної напруги у відношенні зі свекрами. Машина тепер не лише фізично, а й юридично наша. А якщо бути точними, то моя.

Так безпечніше. А то раптом свекри знову прогнуть чоловіка і змусять переписати її на когось із них? І відтепер я Кості не довірю жодної великої покупки, принаймні доти, доки він не навчиться критично сприймати слова своїх батьків.

КІНЕЦЬ.