Поїхав чоловік у село до рідних. Їздив один, бо донька захворіла, і ми вдома лишилися. Виїхав чоловік дванадцятого числа. Чотирнадцятого я йому зателефонувала:

– Оплати садок, та скинь чек.
– Тільки садок?

– Все інше також можеш сплатити. У онлайн-банку все в тебе є.
Краще вже на діло будуть витрачені гроші, все одно порожній додому повернеться.

Чоловік кинув усі чеки: садок, газ, світло, квартплата, сміття. Чек за садочок я переслала до чату групи садка.

Вихователі просять, щоб садочок було сплачено до п’ятнадцятого числа, чеки про оплату треба їм відправляти.

Мені зарплатню виплатили, але лише офіційну частину і на картку. За готівкою в конверті треба було їхати в офіс, а я за донькою доглядала, тому до чоловіка й звернулася.

Чоловік отримав зарплатню п’ятого числа. Вніс платіж за машину, частину грошей відправив у скарбничку, ми купили продукти на два тижні. Гроші, готівку, я мала, мабуть, тисячі півтори – залишок минулої зарплати.

У нас із чоловіком умовно роздільний бюджет. Всі гроші в один казан ми не скидаємо. Хто отримав, той сплатив, замовив, поділився, якщо треба.

У магазині платимо по черзі, але без жорсткої черговості. Грубо кажучи, хто ближчий до касира, той і дістає гаманець.

Поки з донькою в декреті сиділа, чоловік щомісяця переказував на мою карту половину свого заробітку.

Шістнадцятого числа чоловік вже збирався додому – погостював, і вистачить. Набрав мене, попередив, що збирається, і спитав, що везти.

– Лечо цього року немає, є патисони, огірки, помідори, варення з аґрусу, сливове та суничне. Компоти ти не любиш, я нам із донькою дві банки взяв.

Поки про закрутки розмовляли, до чоловіка батько звернувся, чоловік попросив трохи повисіти на лінії. За кілька хвилин чоловік спитав, чи є у мене на карті десять тисяч. Батьку на ремонт машини потрібно.

– Я мінімалку отримала, на карті є, але вдвічі менше, – відповіла чоловікові.

– Гаразд. Переведу тату, скільки є. Не треба було рахунки сплачувати! – Поскаржився чоловік.

Я розлютилася. Він їздить в село, їжі в магазині гребе, повний багажник, фізично допомагає батькам. На ділянці допомагає, будинок підправляє, батькову машину ремонтує.

Вони з нього гроші тягнуть. Чоловік, бувало, їхав до них, на карті сорок тисяч гривень було, а повертався, то із заправки дзвонив, грошей на паливо просив. Це не щорічні подорожі до батьків, а якісь благодійні марафони!

– Як це, не треба було оплачувати? Не сплачував би! Подумаєш, світло відключили б!

– Ти чого завелася? Не тридцять батькові потрібно, а хоча б десять. Він просто підфарбувати ластівку хотів, у сусідньому селі за двадцять тисяч умілець повне фарбування в гаражі робить.

Але якщо ні, то батькові десяти тисяч вистачить, поки так поїздить, потім пофарбує. Все взяв, виїжджаю, не лайся.

Поки чоловік їхав, я злилася. Щороку одна історія: з’їздить, на кілька місяців їм круп, олії, риби, консервів закупить, працює, допомагає, грошей залишає, їде додому.

Привозить чоловік додому варення, огірки з помідорами, банки дві, іноді три. І саме через ці банки свекор вважає, що без їхнього села ми з чоловіком і донькою з голоду б загнулися?

Благодійником себе вважає! Дорога в один бік сім годин, там кілька днів, мінус кілька десятків тисяч гривень, але благодійник той, хто дав банку патисонів! Бісить!

Приїхав чоловік. Вони з донькою сіли компот пити. Чоловік розповідав про плани батька:
– Лазню нову хочуть поставити. Гроші потрібні.

Ще б пак! Гроші всім потрібні! Щось мені підказує, що наступного року чоловік від батьків повернеться цілком порожнім. Може, підгадати поїздку так, щоб перед його зарплатою?

На дорогу, та багажник їжі у нього навіть перед зарплатою гроші будуть, а на всякі лазні та фарбування авто, коштів уже не буде. Подумаю, що можна зробити!

Якби не свекрова самовпевненість, то начхати б мені було на село і, пов’язані з ним витрати. Але донька у нас пухка тільки завдяки свекру, машина у нас гарна тільки завдяки свекру.

Якби не він зі своїм господарством, то жили б ми з чоловіком у злиднях. Дві банки з патисонами, дві з огірками й дві з помідорами, кілька банок варення, дві з компотом, овочі, загальною вагою кілограмів десять – і це раз на рік!

Зрозуміло, що добробут нашої сім’ї ґрунтується на цій допомозі! Без цієї допомоги на вокзалі жили б, голубами харчувалися!

Бісить! Як вважаєте, моє обурення виправдане?

КІНЕЦЬ.