А як все гарно починалося! Надія та Михайло виросли на одній вулиці. Їхні будинки розділяла лише хата баби Марусі. Діти бігали до неї на шовковицю, а та була на проти, адже своїх онуків вона не мала. А ще вони любили бавитись під горіхом баби Марусі. Часто сиділи у неї на лавці, дивились на зорі та про щось розмовляли.

Виросли собі Надія з Михайлом, уже й до клубу бігають, але й про своє місце у сусідньому дворі не забувають. Баба Маруся мала добрий зір та слух, завжди чула, як Надійка з Михасем прощаються під горіхом, і від того важко зітхала.

А одного разу мало не впала з лавки у своїй хатині, коли побачила, як молоді вперше обнялися: «Ну, нарешті!». Перехрестила їх вона та пішла спати.

Відтоді закохані сиділи тільки під бабиним горіхом, бо куди ж ходити, якщо тут і лавка зручна, і ніхто їх не бачить? Ага, ніхто, лиш батьки з обох боків та баба Маруся зі свого вікна.

Тільки не судилося їм бути разом. Долі не було такої.

Діти підростали, але одружуватися не поспішали. Михайла батьки влаштували вчитися на агронома, а хлопець не дуже й то хотів. У нього в голові давно вже думки про весілля були. А Надійку свекрусі віддали у місто, щоб там вона коледж закінчила та здобула хоч аби яку професію. Потім можна й про весілля подумати.

Стосунки на відстані були важкими для Михайла та Надії. Вони зідзвонювались, проте не дуже часто. Нові друзі, навчання та обов’язки відбирали чимало часу. Поступово почуття почали згасати, а у пам’яті залишилися лиш приємні спогади.

Якось батьки зателефонували Надії з поганою звісткою. Ольга Микитенко, дівчина з села, чекала на дитину від Михайла. Хлопець мав взяти на себе відповідальність, тому батьки швидко зіграли їм весілля. Ольга переїхала жити до Михайла, а Надію просили поки що не повертатись. Її мати не хотіла, щоб та була розлучницею та взагалі мала щось спільне з одруженим чоловіком.

Надія довго не могла оговтатись, але вирішила відпустити ситуацію. Вона закінчила навчання, пішла працювати за спеціальністю, а невдовзі вийшла заміж за сина директора мережі салонів краси.

У село до батьків Надія вперше приїхала через десять років. Баби Марусі більше не було. Хата її стояла зачиненою, а у дворі нічого не змінилося. Все та ж шовковиця, горіх та лавка.

Надія з Михайлом через багато років знов зустрілись на своєму місці. Довго говорили, згадували минуле, але дивились одне на одного вже по-іншому. У кожного за плечима був власний досвід, сім’я та плани на своє майбутнє.

— Щоб було, якби ми одружились? – Пошепки спитала Надя.

Михайло довго сидів у своїх думках, все згадував та аналізував, але так нічого й не сказав.

Джерело